“Із Марфою ми стали гомоніти…”
Із Марфою ми стали гомоніти
про родичів, яких уже нема.
Брати і сестри повмирали в тітки –
з усіх вона зосталася сама.
Марія стала маком на городі –
щороку вироста і зацвіта,
видзвонює дзвінкоголовим плодом
Її жіноча врода золота.
Тетяна в небі ластівкою стала,
й немов колись – тепер також співа,
таки своє ще не відщебетала
на світі цім її душа жива.
Гордій став вітром – з лісу а чи з лугу,
став криком чайки у досвітній млі
над полем тим, де він колись за плугом
ходив і кланявсь батьківській землі.
Ликера стала конопляним цвітом,
який гірчить так, як весняний дим,-
він проплива над акварельним світом,
що був, що є, що буде молодим.
Життя близьке стає життям неблизьким,
і тишею стає колишній грім…
Десь Тилимон – братерським обеліском
і зіркою червоною на нім!..
На Марфу жде – канупер і любисток.
Крушина й глід. Горобина чека.
Верба чека. в леваді свдолиста.
Чекає ліс. І поле. І ріка.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)