ДОЛЯ
– А спиш ти, сину? – Нє вже, нене!
– Може, водиці би подать?
– Не хочу, – а зголов’є зладь!
Високо, як д домовині!..
– Ти що се знов, сину?
Хочеш мене осиротить?..
– Нє, моя єдина!
Я не умру… Бо ось мені
Що снилась доля…
А се, мабуть, таки моя!
– Яка ж вна? – Соколя!..
Як у того легіника,
Що він мені снився.
– Уповіж ми! – Я уповім:
Той місяць зарився
Геть десь в хмари… Аж оглухло!..
Лиш молня десь грає
Та на Довбуша могилі
Дуб з кедром дрімає.
Аж тут легінь набігає,
Обдертий, невбутий,
Неначе він на сім світі
Від долі забутий.
Ноги кровйов закипіли,
І руки кроваві…
І верг, нене, каманаком
В шовкову мураву,
І впав лицем на могилу,
Неначе без сили, –
І обіймив крозавими
Кроваву могилу.
“Довбущуку, наш ватаже!
Учуй мене з ями!
Ні я – щастя, ні я – долі,
Ні батька, ні мами…
Як журавель туманами,
По світі сім б’ються…
Подай мені іншу долю,
А нє – возьму душу!
Хай не дражню вже тільки пси
Чужими хатами!..”
“Долі, хлопче! Царем будеш! –
Обізвалось з ями. –
І ме ти світ поклонятись,
Як сонцю в промінню…
Отак, друже! так, гуцуле!
Отак, мій легіню!..”
“Царем, батьку? Я не хочу!
Царем я не буду! –
Я за ката не придався”. –
“То Довбушем будеш! –
Обізвалось з-під могили,
Аж вжахлися гори. –
І заграє та кров чорна,
Уража, як море!
І будеш нев всіх дукарів
Поганих поїти!” –
“Я – Довбушем? Нє, калфо мій!
Ніколи у світі!
Тебе ж, може, не убила
Та нешта лукава?
Та гуцули не прокляли
За свою неславу?..”
“То кобзарем мені будеш! –
Гукнуло утретє,
Неначе грім, аж йойкнули
Всі гори-рокити. –
Коли не хоч в світі бути
Ти людям за бога,
О! то здихай псом голодним
У їх ти порога!..”
Та й тільки, ненечко моя!
З-за кичер червоно зоряло –
З-за кичер сонечко вставало,
Закерекорив ліс… а він –
Плаями в долини та й далі!..
А вслід за ним та доля гнала
З торбами, нене, навздогін!..
(3 votes, average: 3,33 out of 5)