“Пливе земля в години ранні…”
Пливе земля в години ранні,
За сонячну вхопившись нить…
Людський мурашник на майдані
Сміється, плаче, гоготить.
І світ увесь – надії улій,
І люд увесь – надії рій.
І анголи, і вельзевули
Кружляють в повені людській.
І легкойдучі, й лихом терті,
То, що дає, й той, що гребе,
Моєї так не хочуть смерті
Чи порятовують себе?
Так довголіття прагнуть, миру
Всесильновладці й заслабі,
Що, безсумнівно, плачуть щиро
Чи по мені, чи по собі.
Гукають: “Террі! Террі! Террі!”
У того меч, у того щит.
І на екрані, й на папері
Моя парусна верещить.
З людських очей струмує ласка,
Скороминущий шани дим,
І гріють душі “адідаски”
З гарячим іменем моїм.
І молоді, і сивоглаві,
Не побивайтеся дарма,
Нащо мені та ваша слава,
Коли життя, вважай, нема.
Нащо пошана і відомість
Серед людей, не в самоті?
Мені б ще мить буття натомість
На многострадницькій путі.
Мені б повітря ще хоч крихту,
Для правди – чистий оковид,
Бо завтра ж треба далі бігти
До людських радостей та бід.
Ще в небо заголосить мати,
Впаде на мій пекельний шлях,
Ще будуть плакати плакати,
Щоб з древка стяг ніхто не стяг.
Ще вдарить біль розчарування,
Зів’ялить спільна всіх вина…
А поки – шоу на майдані
Заради мене, бігуна.
А поки музи, мельпомени,
І губернатор, і паяц –
Всі прихиляються до мене,
Всі позбігалися на плац.
О, як змагаються солісти!
Сльозу притлумлюють в очу
І ті, що просто хочуть їсти,
Й ті, що нажерлись досхочу.
І ніби рицарські турніри,
І ніби щирості слова.
Прийшли, щоб я додав їм віри,
Яка в мені іще жива.
Державний муж, як на параді,
Турбуючись про власний трон,
Аби сподобатись громаді,
Затято слинить мікрофон.
Він показатися народу
Як благодійник захотів,
І марафон мій – лиш нагода
Йому побуть на видноті.
До мене він такий поштивий,
Плете словес брехливу сіть,
Позує перед об’єктивом,
Аби здобути “паблісіть”.
Всміхнеться і за руку візьме,
Обніме, схлипне на плечі.
Він машкару патріотизму
Одяг, на шоу ідучи.
Щоб прибуло добра в коморі,
Щоб в гамані дзвенів метал,
Він і на смерті, і на горі
Собі заробить капітал.
Державний муж, на мене гордий,
Демократичний на миру,
Чіпля мені на груди орден
За те, що скоро я помру.
За те, що я зібрав до гурту
Усю країну з краю в край,
Що я тепер із цього нутру
Найодержиміший, вважай.
І не вгавають в лихоманці
І телефони, і ТВ,
І студії радіостанцій:
Біжить наш Террі… ще живе.
У піднебессі гелікоптер
Тяга рекламного хвоста.
Все продається вроздріб, оптом,
На все ціна тепер зроста:
Й на те, щоб докормить старого,
Й на ясновиденьке дитя,
І на мою важку дорогу…
Зроста на смерть і на життя.
Ходулі. Жарти скоромові.
Ура, Тарасику, ура!
Гуде майдан. Збирають гроші.
Немовби й справді для добра.
Бог не прийшов у веремію,
На площі празникує чорт…
Чи ж я продовжити зумію
Свій покалічений рекорд?
Мене звеличують, мов гранда,
Вінок лавровий – на чолі.
Тим часом лих важкі гірлянди
Єство пригнули до землі.
Померкли образи й образи,
Все байдуже і байдуже,
Байдуже, все… Лиш метастази
Не стисли б серденька вужем.
Простіть, з добра початі справи,
Що вас не встигну доробить,
І ви, на озері купави,
Яких зірвали мимохідь.
І ти прости, вітчизно-ненько,
Мабуть, не так тебе любив,
Бо зостаються воріженьки,
Яких я бив, та не добив.
Мій марафон таки повчальний,
Щоб не спізнилось каяття,
Бо смерть інтернаціональна
Сьогодні більше, ніж буття.
То що ж ти, різномовний люде,
У міражах миттєвих втіх
Забув, що завтра вже не буде
Не тільки бігуна, а всіх?
То що ти, різномовне гризько,
Перед яким оце стою,
Удосконалюєш англійську,
Забувши мамину, свою?
То що ж ти, світова надіє,
Та не згуртуєш сил ума?
Хай кожен діє, діє, діє,
Щоб світла не здолала тьма.
Ні, наші душі не з лопуцька!
(А мо’, точніш: не з лопуцька?)
Коли ж навчиться жить по-людьски
Всепланетарія людська?
Убивці, брехуни, святоші,
Лакузи, бевзі, лопухи
Упевнені, що їм за гроші
Відпустяться усі гріхи.
По всьому видно, що дочасно
Зійду з ракети-носія…
Та невідомо, хто нещасний,
Чи ви, “добродії”, чи я.
Тузи, валети піки й чирви,
Літак всідлати чи авто,
Летять… Про те ж, що крок до прірви,
Мов і не відає ніхто.
То – десь… Не ми… Хай б’ються інші…
Навіщо нам непевний пай?
Ти нам достатку, кайфу, тиші,
Уседержителю, подай…
Гуде майдан. Видовищ просить,
Переливається в сльозу.
Аж нахилились хмарочоси:
А що ж там діється внизу?
Реве майдан. І над землею
Утверджує один мотив:
Діждатись прагне Прометея,
Який би душі освітив.
Забули вже, заради чого
Й зібралися на цей майдан…
Хай знову ятриться дорога
В диму ілюзій та оман?!
Ні! Вже не буде так, як досі!
І я безслідно не згорю.
Тиранства, любовбивства – досить!
Верніть мені мою зорю.
Ту, що в бурані і в тумані
Ясніла серцю і очам,
З якою біг свій на світанні
Я з невідомості почав.
Що ж люд зібрало тут довкола?
Зухвалість вперта? Виклик мій?
Біжу… Відкинув забороло, –
Стаю на вирішальний бій.
І поки серце стука в грудях,
І поки бачу горизонт,
Мені важливо, щоб на людях
Своїх не виказать гризот,
Не виказать своєї муки,
Підступний сумнів притлумить,
Щоб бачили діди й онуки,
Що не схитнувся ні на мить.
Хай дух мій іншому зоріє.
Відчуйте жар моїх долонь…
Горить на обрії надія,
На термоядерний вогонь.
Уже й спинився б… Сил замало,
Хоч маю мрію молоду…
Та я ж стою перед загалом.
Зневіряться, як упаду.
Кричатимуть, що їх я зрадив,
Не зміг дистанції здолать…
Не приховавши власні вади,
Я маю інших надихать.
Страх подолавши і зневіру,
Біжу під сяєво знамен,
Щоб миру планетарну міру
Не знати із своїх рамен.
У нас жнива, ще не обжинки…
Ще тільки – бій, не по війні…
Одна стоїть край шляху жінка
І в душу дивиться мені.
Нехай на костур обіперся,
Нехай уже забракло сил, –
Беруть життя налиті перса
На кароокий свій приціл.
До мене лащаться клеврети,
Всміхається оркестрів мідь,
І щонайперша міс планети
Мене готова полюбить.
В салони прикликають пишні
На пошанівок і на гріх.
А може, з мене нікудишній
І марафонець, і жених?..
О ти, всесвітнє чоловіцтво,
Перед яким біжу й стою,
Зважай не на моє каліцтво,
А на незнищеність мою.
Дивись довірчо, а не вбивчо…
Від болю… дай інтерферон…
Бо я поки що не закінчив
Свій незбагненний марафон.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)