ПЕРША ДУМКА МАЛОГО
А він писав, що прилетить до неї
З блакитного далекого Даля,
Хоч прошумить над отчою землею,
Хоч над городом отчим покружля…
Війна звелась на західнім кордоні,
Розгойдуючи дзвони похоронні,
В тарелі репродуктора гула…
Стара вдивлялась в небо з-під долоні,
За літака приймала вже й орла,
Та, видно, Сину інша путь лягла.
– Ви ж знаєте, кумасю, мого Сина? –
В сусідки безліч раз пита Стара. –
Він прилетить, як випаде часина,
Він прилетить, коли прийде пора.
Чи, може, тужно так його чекала,
Чи сон був їй, чи, може, й справді яв:
По всім селі гуляти чутка стала,
Що Син таки до неї прилітав.
Удосвіта кружляв понад городом,
Старій гостинця скинув і листа,
Махнув крильми – уклін усьому роду –
І в світанковім промені розтав.
Писав, що треба ворога добити,
Питав про хлопців, про своїх братів,
Писав, що треба ж милу долюбити,
Писав, а сам у безвість полетів…
А люди: – Бачте, мати й казці рада… –
Та дивом дивувалися вони,
Як у Старої “льотним” шоколадом
Вгощалися сусідські пацани.
Малим був я. Пробач мені, читачу,
Що всього не згадаю до ладу.
Ще й дотепер я над папером плачу
Та проклинаю ту гірку біду.
Мужнію, щоб у серці переплавить
Ті дні, коли ми з полум’я росли…
Старій ні звістки, похоронки навіть
Ні небо, ні земля не принесли.
Уже війна, як вій, війнула воєм,
Востаннє гуркнула і скорчилась-таки,
А над городом нашої Старої
Кружляють, все кружляють літаки.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)