КОЛО ХАТИ, ЩО МЕНЕ КОЛИСАЛА
Ось уже подолав підгір’я,
Стою на межі.
А на моєму подвір’ї – люди чужі.
Придивляється до мене, мов пізнає,
Новими вікнами село:
А що тут, мовляв, твоє?
Все цвіте, як цвіло…
Але ж ні, але ж ні!
Нема на подвір’ї моєї рідні.
Обійшовши море й сушу, –
Звідки я, пам’ятати мушу.
Бо як забуду, – біда
Мені:
Спалить мене на своєму вогні
Калина немолода,
Втопить мене обмілілої річки вода,
Вітер-безбатченко вистудить душу.
А може, тривоги мої наївні?
На кленах ще батьком прибиті шпаківні,
Комора стоїть на помості,
Садок оновлює брості,
Та берегом ходить печальна
Луна безпричальна.
Прикорінь, де припинали корівку
Вранці та в надвечір’я,
Стримить, весь в іржі…
Не мама, не батько на нашім подвір’ї –
Люди чужі.
Ось поблизу, за балкою,
Знайомі батьком мотори гудуть у степу…
Зжалілись над собакою,
Не прогнали, сидить на цепу.
Здрастуй, Борзило. Чи пив ти, чи їв?
Не бере нічого від нових хазяїв.
Притупились йому і нюх, і зір,
Гавкає для годиться,
Нібито береже двір.
Все ж упізнав, видно, по голосу,
Коли я до господаря забалкав.
Підкосилась йому
Колись перебита сусідом нога,
Ліг на живіт,
Натягнувши до краю свого ланцюга,
І заплакав.
Не плач, Борзило,
Рюмсати – то вже посліднє діло.
Он, бачиш, верба золота
Згадала наші юні літа,
Узяла мене на гілля
Та гойда, та гойда,
Аби повтікала тужних думок орда.
Гиля, непрохані, гиля
З моїх володінь!..
Болісно як опадає земля
З наших селянських корінь!
Те, що минуло, звісно, не вернеться.
Подовкіл ( і в мені)
Не втиха ні на мить
Життя нового терниця,
А над двором, як завжди, стоїть
Висока моя зірка,
Та мічена мамою зросту мого мірка
Яскріє зі старого одвірка.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)