ФЕОФАНІЙСЬКІ ГРУШІ
Пам’яті Галини Кальченко
У тої Феофанії, що ніби
Була і преподобна, і свята,
Весною груші огортались в німби
Та бджолами бриніла яснота.
Вони й понині ще цвітуть-вікують,
І плід на осінь з дерев звиса.
Побіля них тепер людей лікують,
Хоча не кожен з мертвих воскреса.
Тієї вересневої години
На груші ополчились біла рать,
Пустила в хід і тички, і драбини,
Та високо: ні збити, ні зірвать.
Не падали – дівчатам на досаду, –
А кожен плід світився і сіяв.
З вікна палати – поглядом до саду –
Сміявся непоборний Касіян.
Їх не стлумили ненажерні трутні,
І не проїла душі їм оса.
Висіли груші, зовсім не трикутні,
А крутобокі, як і небеса.
Тоді пройшла під грушами Галина –
Призахідного сонця вогнецвіт, –
Якій скорялись мармур, бронза, глина,
В руках якої плавився граніт.
І глянула на ті сонця в зеніті,
І всі тоді почули серця стук.
І груші сколихнулися на вітті,
Злетіли до її робітних рук.
Сідали злотоптахи їй на плечі,
Крильми війнули в душу молоду,
Не тільки їй – старому і малечі,
Усім, усім, хто був у тім саду.
Щось знаючи про цих магічних птахів,
Тримаючи графіт, як талісман,
З вікна палати – поглядом на захід –
Сміявся непоборний Касіян.
Ясніли очі, розвиднялись душі,
Відроджувався фенікс із золи,
Лиш чародійці добрі птахи-груші
Чомусь – чому, скажіть?! – не помогли.
Допоки світ світа мені, допоки
Я чую голос каменя й сурми,
Мені ті груші-птахи ясноокі
Все маятимуть з безвісті крильми.