ПРОЛОГ ДО СПОГАДІВ
У спогадів на дні, як в зяючому кратері,
Бушує попіл, виє тишина.
Я згадую прозорі руки матері.
Вона живе. В мені живе вона.
Здається, крикну, трохи мисль напружу, –
І знайдуть спогади вагу і плоть,
І ввійдуть владно й повноправно в душу,
Щоб жити там, хазяйнувать, бороть.
Здається, досить завернуть раптово,
Піти тропою топтаною вбік, –
І стане все на давнє місце знову,
З-за рогу вийде пережитий вік.
Здається, досить раптом завернути,
Піднятися по сходах в тишину,
Щоб знов торкнути порвану струну
І музику замовклу знов почути.
О пахощі гірких пом’ятих трав,
Імла тонка й срібляста, наче грена,
Сповитий зеленню, гниллям і млостю став
І зойк над ним, солодкий плач Шопена!
Ввійти у спогади і заблудитись в них,
В наповненій органним шумом пущі,
У пам’яті збирати невсипущій
Шорсткі суцвіття й павіття доріг.
Тяжка робота родива й віднови,
Відтворення напівзабутих слів,-
І враз тебе прониже блиск раптовий
Того, чим жив, чим і мужнів і снив.
Перегримілий шторм клавіатури,
Тачанка, вилетіла на щербатий брук,
Обгортка більшовицької брошури,
Що взяв, як хліб, ти з материнських рук.
Ти кожну синю жилку пальців бачиш,
Ласкавих пальців жовтої руки,
Вчуваєш їх нерівний пульс і плачеш,
Як плачуть в снах самітні старики.
(3 votes, average: 2,33 out of 5)