Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



2. ПРОЛОГ

І
Розкинулась єси по всій землі широко;
Імперія всемирна зветься згорда.
Моря, земля і все на ній, що бачить око,
Усе твоє, неволя і свобода.
Свобода тисячам, неволя міліонам:
На тім стоїш, пануєш, порядкуєш.
Все покоряється тобі й твоїм законам,
А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш.
Так правиш світом ти і над царьми царюєш.

ІІ
Один був тільки цар, та не від сього миру,
Що нехтував страшну твою потугу.
Носив корону він із терну, а порфіру
З кармазину, невірами на наругу.
Ти віддала й його, через свого Пілата,
Лихим жидам на муку й на проп’яттє;
І хоть були в твого помиті руки ката,
Та заслужила вічне ти прокляттє,
І не спасе тебе ні розум, ні завзяттє.

ІІІ
Прокляв господь всі п’ять столиць твоїх великих,
Почавши від тебе, Єрусалиме:
Розсіяв жидову проміж чужі язики…
Тебе ж останнього прокляв він, Риме:
Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились,
Що ти на них свою главу возносив,
Як там по іншому законові молились,
Куди нові скрижалі ти приносив
І, замість господа, себе в них превозносив.

ІV
На всій імерії, що Римською прозавали,
Лягла печать проклятія страшного,
Що духа божого в живому не познали,
А з мертвого собі зробили бога
І поглумилися над правдою святою,
Котрою дух господень в нас сіяє,
Над вічним божеством і неба висотою,
Куди і розум наш не досягає,
Котру один творець всього живого знає.

V-VІІІ
Озвався був один против великого скандалу
Святий філософ, Нестор Цареградський,
Та оддано його безбожним на поталу,
Що їх родив на світ владика адський.
Замучили його, як і того, що богом
Зробили мертвого, на глум розсудку:
На клевети клевет нагромоздили стогом,
А з мук його тяжких зробили шутку,
Приправу до свого попівського прибутку.

ІХ
“Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині, –
Мовляли тайком несторіане, –
Щоб звідси нам летіть в далекі україни,
Покинувши се зборище погане!
Особмося, брати, як птах на’зді високім,
Рятуймо чистую любви науку,
Злучаймо праведність із розумом глибоким.
Нехай достанеться від діда внуку,
І всолодіть його потомкам жизні муку”.

Х
І забирали все своє добро убоге,
І до степів арабських прямували,
І, проклинаючи золочені чертоги,
Собі хати в пустині будовали.
І вірні, бачивши, що сі несторіане
Немов свічки у церкві погасили, –
Як серцем і умом справеднішні християне,
Притулку серед них собі просили
І порох від чобіт царградський обтрусили.


2. ПРОЛОГ - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН