ПОРИВ
Я втомився “пристойним” бути,
Ці щоденні борги нести,
Безкінечних обов’язків пута
(Хоч і ланець той золотий).
А в мені – як іржання дике,
Як стихія степів лунка,
Як потреба дитячого крику, –
Невтолимість жива така.
Мені мало – сімейного кругу,
Мені мало (для праці!) дня…
О здійміте тугі попруги,
Мов з невкоськаного коня.
Я зірвуся під вітер вільний,
Я нап’юсь із хмільних небес,
Чую, визріло щось свавільне,
Наче дух молодий воскрес!
Не жахайтеся цього дива,
Вмійте слухати крик душі,
Не всміхайтесь погордно, криво,
Ви поважні, мудрі мужі,
Бо на всі свої атестати
І здобутий авторитет
Часто хочеться наплювати,
З дошки шани зірвать портрет…
І податись за хлопчаками
(До сих пір я такий хлопчик!)
Розбиватися в кров об камінь…
А чи б’ються в житті не так?..
Об святі скам’янілі душі,
Об квадратні лоби думок,
Об ті крісла, яких не зрушиш,
Із яких все дають урок…
Я втомився “пристойним” бути
Серед хитрих сірих нездар,
В милу скромність душа закута
У собі притамовує жар.
Розпрямімся, розправмо крила,
Хай розступляться (стільки їх!),
Є така в нас любов і сила,
Що й засвідчити вже не гріх!
1979 р.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)