Елегія сусідських облич
Пані Жуковська завжди споглядала з вікна
в білім підкапку з волосся кольору соди,
як сіявся дощик, як вогко тьмяніла стіна
і як селяни ранкові з вокзалу йшли на заводи.
Її чоловік за парканом, у білому френчі
(бо він же за Польщі служив на міській залізниці)
стояв непорушне і очі вдивляв старечі,
як у тумані зникали сукні й спідниці,
де минали літа, і надходила осінь і сльоти,
і на ринвах узимку ясніли бурульки сусальні,
і ховали Ісайю, що витерпів гетто й сухоти,
і сухі були очі в молодшої доньки Сусанни,
а родина шевців пристарала на погреб вінка –
був колючий, барвистий, пишався врочисто,
і старого спровадили спати за місто
(а пані Жуковська дивилась на все це з вікна).
Потім – знов було літо, пилюка, і сірі м’ячі
залітали в городи і бризки збивали зі скла,
і з’являлася жінка, маленька, мов гнотик свічі,
і сварила босоту, що знову квітник потовкла,
бо тюльпанне угіддя, шовкове, як тілу сорочка,
водночас їй боліло, як вища життєва екстрема,-
тьотя Люся, вдова сорок третього року, ворожка,
що казала не “хризантема”, а “ризантерема”.
Повертайтесь до мене всі – неписьменні і вчені,
ось торкнуся рукою – і ви оживаєте знов:
Чорна Манька, що мала вугілля в дірявій кишені,
доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов,
малярі й пічники, скрипалі й милосерді медсестри,
квартиранти довічних веранд і тісних прибудов,
пішоходи-птахове, не вписані в пишні реєстри,
виростаєте, вже недосяжні для чвар і обмов.
Не вощані ляльки й статуетки німі з пластиліну,-
пожильці привокзальних садів у цупких сорочках,
в середину століття, повоєнну й гірку середину,
ви прийшли мов до дерева,
під промоклий розгойданий дах. –
Ох те дерево!
Превеликий волоський горіх.
Восени він себе роздавав од гілляк і до дна,
розсипаючись нам, як достатком обтяжений ріг
(а пані Жуковська дивилась на все це з вікна).
Ми збирали горіхи у глеки,
у відра,
в мішки,
ми ясну гіркоту у вологі долоні вбирали…
…Виїздили, міняли квартири, вмирали.
Та життя все одно споришем обсипало стежки!..
(Так пошерхлі вуста обсипає гарячка минула).
Ці прожиті міста – мов рука, що торкнула…