КИЇВ
І. Д.
І
Ти стаєш і припадаєш вухом до землі,
Бо раптом душа світає:
Гугнявлять слов’янські кургани,
І череп’я трипільських узорів
Єднається в дзвінкість посуду.
Знічев’я в зіницях, не звиклих до сутінку,
Галузиться хрест із заліза
І ліпляться гнізда Фенікса
Для писанок Воскресіння,
Де м’якнуть волоссям м’яти,
А рейки ведуть у нетлінне.
З-під кореня виростають грімниці:
Воскові пальці скапують
У зморшки старезної річки;
По синій щоці розходяться срібні персні.
Вона заховала у стертому дзеркалі
(Ненасче на палімпсесті)
Шахові самоцвітні фігури
Ідолів, хрестоносців, гетьманів –
Обличчя і жести згорілої епопеї.
І знову скресають джерела в іконах,
А юнак осяйний, павокрилий,
Трипарі вітрила згортає,
Щоби опаловим чолом
Торкнути страсний чорнозем
Під “Радуйся”, з крином у жмені.
А розплавлені стигми Голготи
Злітають жар-птицями маку
Із золота маківок на дзвіницях
На ребра Успенського дива,
На слід Десятинної церкви,
На мощі Братської академії
І на молоха з тіні Михайлівського собору.
ІІ
Опівночі, перед телям-почварою,
Розцяцькованого амулетами,
Розігрують біси заклятими картами
Яничарів з гливкими лицями.
Вони не схожі на чортів, що танцюють
У масках з барвистих блюдець
Для Нуестра Сеньйора де Копакабана,
Ні до чаклунів африканських у плетивах з юти,
Ні до магічних фігур, що оздоблюють кілі
На ріці Сан-Франсіско, ні до давніх богів
Іньнсан, Омолю, Абаляе і Огуна,
Від яких темні руки вимолюють кожну краплю дощу,
Урожай тапіоки, здоров’я для мула,
А в гамаку з волокон бананових – заборонені любощі.
До чортячих долонь перед почварою,
Липнуть до крови гедзі і карти:
Їх не змити воді, лиш розталим сльозам.
А по небу крокує земний велетень
(Антареса горіх між зубами)
І за руку веде тополиним бульваром юнку,
Яка випікає для нього хліб і дітей з чорнозему,
Щоб вічно шукати Грааля, хоч кабала сповістила,
Що знайти його неможливо.
ІІІ
Я оспівую татарське сонце в кривих шаблях,
Я співаю про вітер і іклами бурих мамутів.
Він щербить шкіру скитських бабів
Та навіває в тверді карби пісок Азії,
Що вгризається в фалди повислих грудей,
Які годували ребристих вовків зі степу.
Він розбиває струни причинних бандур
Об звітрілі обличчя, шорсткі, мов коралі,
Й очі незрячі й видющі, мов очі Пітій,
З яких виноградом точаться сльози Ніоби.
Скільки синів і дочок довкола посіяно!
Але не здерти пазурями вітру, не порізати сонцю
Аметисту бузків у росі Видубецького саду,
(Бо вечір ховає шаблі в інкрустовані зорями піхви),
Як місто з єдиної брили тяжіє короною –
Не на чолі раба дрібної, щоденної ріні
(Хоч він не спроможний зрадити, тільки себе загубити
В мілкому трачинні зерен гірчиці і маку),
Лиш на чолі, що зрошене потом Сізіфа.
ІV
Ілюмінура заходу вбирає очі
На пергаменті вже пожовклого вечора,
Коли гортаю тисячорічну Біблію твоєї осени.
Я вслухаюся в сарабанду архітектури,
А в скриню серця ховаю пригорщами рідну мову,
Неначе камінці роздовбаних старих мозаїк.
Бо поміж нас простягся простір раною
Пустель, зубатих гір-акул, морів з іхтіозаврами,
І ти вже наливаєш мені з імбрика
Самотність спопелілої шипшини.
І всюди ми ізгої, наче Богом вибраний Ізраїль!
(Навіть у власній хаті, у саду дідичнім,
Де походжають кури з райськими хвостами,
А над дзвінкою мовою від реготу заходяться папуги).
Який полин, як на торзі князь антів
Міняє діядему на мішок гниличок,
І князь ацтеків будує з зубочисток царство в пляшці,
І що князь інків – на сором – ні пава, ні павіян.
V
Але я вірую в тебе, як у стихію любови,
Не обраховано-мудро, а щедро і безпричинно,
Як вірять у Бога святі, сивілли й пророки.
Я бачу: ти виріс із болю над Лаврську дзвіницю
І носиш на собі регалії гордого в’язня:
Печаті шрамів і близн, і чавунний хребет.
Я бачу: ти йдеш проти вітру з оголеним торсом.
І вже не бажаю тобі величавих звитях:
Я бажаю для тебе навіки орла Прометея,
Бо покриється цвіллю меч випадкового витязя,
Як на тобі зарожевіє десята Троя.
(3 votes, average: 2,00 out of 5)