БІЛЯ ОЗЕРА У ЛІСІ
Темний ліс, стежина біла:
чудно так, немовби сниться…
– Причаїлась то лисиця?
– Ні, гілляка поруділа:
хтось її зламав і кинув.
– За яку ж таку провину?
Я мовчу – і ти мовчиш.
День стає все гарячіш.
Залишились батько й мати
на узліссі на траві,-
нам обід приготувати.
…Що це в тебе на брові?
Глиця? Дай зніму руками.
Ну, та стій же… дереза!
Глянь он: на сосні над нами
білка шишку обгриза…
Та маленька Наталюка
раптом крикнула: – Гадюка!
– Ні,- кажу,- звичайний вуж,
сам тікав він чимдуж.
Де його, питаєш, хата,
і чого ушивсь прожогом? –
Ой дівчаточко-небого,
ти – широкі оченята!.
Ти до всього ж бо цікава,
квітонько ласкава.
Шум кругом, немов хто бродить…
Грушка стежку загородить,
вільха руку подає –
і не знаєш, де тиіє…
Гриб найшла ось Наталюся.
Дай сюди – я подивлюся!
Від такого – тільки мор.
Кинь його, це мухомор.
Зараз на гриби ще бідно:
без дощів же їх не видно,
підем іншої доби
по опеньки й по гриби.
Ось пеньочки, трухлі, прілі;
три берізки білі-білі,
всі у фартушках, в наряді,
аж тремтять – такі нам раді…
Папороть тебе забавить:
гостре листя розпушавить,
руку враз твою шершавить,
кличе все: – Жу-жу, жу-жу,
підійди – щось іскажу!
– Ні, ти краще нас зірви! –
збоку чулось од трави.
Оглянулись: там, де тіні,
лісові дзвіночки сині…
Тут Наталя танцювать:
– Осьде три… чотири, п’ять!
Рву для мами, рву для тата,-
чуєте, як дзвонять дзвінко? –
Ой русявенька дитинко,
ти – широкі оченята!
Павутиння між дерев;
думає на нім павук…
Чути десь і грюк, і рев.
То лісник рубає дрова,
мукає в дворі корова…
А з сосни пташина: чирк!
Гляне вниз – і нічичирк…
Ти це, дятлоньку рябенький,
на голівці червоненький?
Цілий день ото клопочеш –
їстоньки, голодний, хочеш?
Сонце в листі прозира,-
лискотить сосни кора…
Ми з тобою ідемо.
Стежка в – то знову щезне.
Озеро – немов трюмо,
та таке ж бо величезне,-
тихо в берегах лежить.
Пташка писне: хочу жить!
Крильцем об трюмо черкає,
вмент знімається й зникає…
Ліс шумить та все гуде –
голова кругом іде…
Враз шепоче Наталюся:
– Я ж боюся, я боюся,-
зуби скалить он ведмідь…
– Ні, виблискує то мідь.
– Звідкіля ж узятись міді
в стовбурі старого дуба?
– Ох, дитинонька ти люба,
скільки побувало гиді
в наших селах і лісах!..
Ми той день запам’ятали
в час фашистської навали.
Що тут діялось – це ж жах!
Вороги прийшли в село,
кожен з них – немов той звір,
забігають просто в двір.
Ой, як страшно то було!
В них на касках – наче роги.
– Падай,- гелгають,- у ноги!
Вся земля ця вже не ваша:
люди, й хліб, і коні, й наша.
Ви ж віднині в нас раби –
що не скажем, те й роби.
Нашу мову переймайте,
а свою геть забувайте;
те, що їсти і що пить,-
за кордон до нас везіть!
В мене ж думка: треба битись,
а не тільки боронитись!
Влада нас попереджала:
вирвати гадючі жала!
Сили збройнії готові
в нас були напоготові,
проти ворога щоб стати.
Ти, Радянськая країно,
всіх сипів скликай, як мати,-
хай же встануть воєдино
росіяни й українці,
білоруси й молдавани.
Вдарить Армія Радянська –
сила знітиться поганська.
Ми ж ідем у партизани.
Не збороть нам поодинці
цих загарбників, заброд,
що розпалюють війну…
…Дай на мить передихну.
Наталюню, що ти! що ти!
в тебе сльози…
Наш народ
цих заброд змітав аж доти,
поки з них не залишилось
ні одного палія!
З ними в нас давно скінчилось.
…От і розповідь моя.
Ні, чекай… іще… згадаю:
ми зібрались там, у гаю,-
партизани. Нас багато
(хто в чім вирвавсь од… собак)
і улюблений твій тато –
молодий тоді юнак.
Чуємо: доби нічної
бухають з гармат сюди.
Розриваються набої
на узліссі… й близ води…
І один із тих набоїв
в дуб попав…
Далекі дні!
Рану дуб свою загоїв,
а народ – не зразу, ні.
Ленін нам вказав дорогу
в ті трудні, страшнії дні.
Перемогу, перемогу
ми одержали в війні!
Будемо ж співать з тобою:
паш народ за мир стоїть.
Проти воєн ми й розбою,
ми за те, щоб в дружбі жить.
…Я замовк. А Наталюся
повторила: – “Наш народ…”
Я ведмедя не боюся,
я боюся тих заброд.
Все сиділа та журилась.
Щось спитать її кортить?
То на озеро дивилась,
то на дуб, що блискотить…
О! вже чути голос тата.
Ну ходімо ж, Наталюнь!
Ти – широкі оченята,
ти – не юнь, а ще під’юнь.
Я підвівсь. Вона устала
і задумана іде…
– “Наш народ…” – все повторяла.
…Ліс шумить кругом, гуде.
Лиш берізоньки мережка
радо-радісно дрижить…
А із лісу біла стежка
щезне враз – то знов біжить,
уперед біжить, біжить…
[1961]
(2 votes, average: 3,50 out of 5)