“Якось так уже, мамо, склалось:…”
Якось так уже, мамо, склалось:
Вчувши пульсів наших биття,
Ставлять молодості діагноз:
Хворобливе чуття життя.
Мамо, рідна! В тривожнім часі,
Коли спогад серце пече,
Ви снитесь мені дуже часто
Під нервовий стогін ночей.
Ой, дитинство латане наше
В ластовинні спалених снів!
У схололій гречаній каші
Пригадався вечір мені…
Ви в’язали мені рукавичку
З шерстяного білого скерцю.
В невеличкому чоловічку
Завмирало од щастя серце.
Я просив почитати казку
Із французьких, німецьких книг.
В саморобній газетній касці
Умощавсь біля ваших ніг…
З чорнокнижних важких фоліантів,
Знявши готику чорної суть,
Виплітали ви спів про Роландів,
Що блакитних коней пасуть.
І купав я тих коней в росах,
Пас на стернях спалених нив…
Снив усміхненим Кривоносом
І чумацтвом солоним снив.
Вітер гув у ринві сердито,
Морозенко дряпався в сіни,
А ввижалось мені – Афродіта
В хуртовину виходить з піни.
Я дививсь, як щезали дрова,
Заціловані вогнем.
Мелодійна джерельна мова
Заколисувала мене.
Я літав у снах сонцецвітом,
Бився з Гітлером сам на сам…
Розіп’ятий,
кулями вбитий,
Як Христос, ізнов воскресав.
І у “штабі” далі од хати
За криницею серед слив,
Люльку вкравши у Гаявати,
Самосад-горлокрут палив…
І в клубах смердючого диму,
Яу займалась холодна ніч,
Носа витерши,
Україну
Я на подвиги вів босоніж.
(3 votes, average: 2,33 out of 5)