НА ДОЗВІЛЛІ
Я вранці стрів три постаті, що йшли,
За руки взявшись, похиливши чола.
У них легкі сандалії цвіли
І білі шати сяяли довкола.
Як вид на урні з мармуру, вони
Одна за одною минули й знову
Перепливли – мов повернув хто урну
На другий бік. О привиди мани!
Я мовкну з дива. Так утратить мову,
Хто вазу Фідія узрить безржурну.
Хто ви, Примари? Я не знаю вас.
Чого прийшли, масковані достоту?
Невже це змова на відради час,
На вільні дні мої, на безтурботу, –
Щоб їх схопити? Ливсь дрімотний чар:
Блаженні хмари літнього дозвілля
Мій зір притуплювали, пульс поволі
Спадав, і біль не жалив. На примар
Я гучно крикнув: – Зникніть без насилля!
Без вас і сам я проживу на волі.
Тоді утретє виникли вони,
Мов ненароком відхиливши шати
І зникли в даль… Я прагнув ширини,
О, як жадав я постаті догнати,
Бо я впізнав їх! Перша – це Любов,
Чеснотна діва; Прагнення – це друга,
Із пильним зором і блідим обличчям;
Остання – та, чий буряний покров
Кохаю спрагло – іншим це наруга –
Поезія, мій демон войовничий.
Не стало їх… О як жадав я крил!
Невірна примхо, де ж Любови даток?
Де Прагнення, що в пориві світил
Із серця людського бере початок?
Поезія? Не радостей потік
Вона для мене. Полудні дрімотні
І найсолодших вечорів дозвілля –
Нехай вони мій приголублять вік!
Щоб я не знав про засвіти скорботні,
Ні про марноту людського довкілля.
Пізніше знов пройшли вони… Чому?
Мій сон скрасили привиди. Щосили
Крізь душу квіти проросли й пітьму
На мить витким промінням розрідили;
Навкруг нахмарило, та стримавсь дощ,
Хоч висли з вій солодкі сльози травня:
Через вікно лились і вільга зельних площ.
Неждані Привиди! Час розставання
Настав, і я стою напоготові.
Прощайте, Духи! Вам не зворушить
Моїх думок, овіяних квітками.
Не похвалятиме витання мить
Мене сентиментальними словами.
Зникайте лагідно з моїх очей,
Колись прийдіть – як постаті на урні.
Прощайте, Духи! Марення вже досить
Я назбирав для днів і для ночей.
Зникайте в хмари, в небеса безбурні,
Моя душа вас більше не запросить.
1819
(1 votes, average: 5,00 out of 5)