Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







БЛАГОДАТНЕ

І
За сто чи двісті літ, за триста, може,
Коли цінитимуть лише значне,
Пошли на мене, всемогутній Боже,
Такого критика, що вже й мене

По кісточках захоче розбирати –
Чим жив, що бачив, де бував,
Чи відав славу, чи сідав за грати,
Чи був мастак до маршів та октав,

До епоей, тим більше до сонетів,
Яких утнув, нівроку, сотні дві,
Поміж яких там оберставсь поетів,
Яких жінок носив у голові,

Найпаче, хто ж була та Кушугумка,
Яку любив від лобика до п’ят
І про яку не погасала думка
І в сорок, шістдесят, вісімдесят…

Коли ж, любовну впоравши розправу,
Учений муж, майбутній Аристарх,
Мою мандрівну перегорне справу
І перегляне всі потоки скарг,

Тоді, ударивши себе по лобі,
Почне: “Гай-гай! Який же я дивак,
Що, в словесах копаючись, в оздобі,
Не устійнив це й досі, неборак,

Де ж той Жученко, названий Славутич,
Палкий лугар, що славив Січ, гей-гей,
Той правдоносець, що літав на сутич,
Не позичаючи в сірка очей.

Де ж він, прохода світу, народився?
Таж Благодатних щонайменше п’ять
На карті стало. Де ж він боронився
Від лютих ос? Чи від вітрів розп’ять

Ховався в яр? Від буйної спекоти
В степу шукав якого холодку?
В якім зимівнику, серед щедроти,
Гарманував – на полі чи току?

Того й не знаємо… Всі Благодатні
За Яра? (!?-ЯС) б’ються… Кожне каже: “Мій!
В моєму лоні пустощі принадні
Провів поет і хист окрилив свій…”

Нащадки любі! З волі Аристарха
Нехай не пріє зібраний панель.
Ясновельможний маєстат монарха
Постав на хуторі, серед земель,

Що їх чубаті предки повертали
З-під татарви у січове життя.
Це там, де кримські падали потали,
Малого Гриця почалось буття:

Під самим краєм Гурівського лісу
(Біля ставка, що рибою кишів),
Що для зимівника творив завісу
В хуртечу й спеку, поряд комишів.

Це звідси глянуло на Благодатне,
За дві верстви, з оточення садів,
Хлоп’я, батькам прилюбне і відрадне,
Коли визвольний прапор лопотів,

Коли Клепач, отаман новочасний,
Творив Петлюрі Запорізький Кіш…
О давня пам’яте, на подвиг щасний
Веди й веди, випружуйся стрункіш!

Нехай те все я знову пригадаю,
Серед розмаю знов переживу
В добу нову. Прапредківського краю
Тримаю в серці пам’ять вікову.

ІІ
Пригадую: при килимі полтавськім,
Що рясно квітами скрашав стіну,
Стояла довга, давня гаківниця –
Порохівниця рогова при ній!

А дід сидів, гортаючи аннали,
Заклавши стяжку на селі Жуки,
Де горді предки, кинувши Покуття,
Серед степів продовжували рід.

По всій світлиці зайчики від сонця
Гасали, граючись. А за вікном
На ввесь вишневий, на херсонський хутір
Гучав могутньо переджнивний день.

І, молитовно беручи у руки
Порохівницю, драч і скількись куль,
Нащадок сивий славної паланки
Дивись, чи в скарбі сховано вогонь..

Минулі літа. Підтоптавсь я трохи.
Сиджу і мрію – старості на скін:
– Учися, внуку, в нелегкім триванні
Тримати порох чистим і сухим!

ІІІ
Тут хутір був. Стояв зимівник давній.
Ще за Гетьманщини в оцім краю,
Сплативши борг оказії преславній,
Його поставив, хрещений в бою,

Кирило Якович – із тих Жученків,
Що знали велич і меча, й пера,
Що Скоропадських, Іскор, Дорошенків
Гостили в затишку свого двора.

Буяла слава шаблі й гаківниці,
Блакитна кров текла із роду в рід;
Вона в Жуках, у Січі й на Хортиці
Писала зваги правдолюбний слід…

Бував тут мудрий дидаскал Величко.
На схилі віку, без писарчуків,
Знанням пооране, не хмурив личко
І пера дер із ситих гусаків,

Щоб, нагостривши рогові кінцівки
І їх мочаючи у каламар,
Сказання о войні, неначе з цівки,
Строчити влучно в оповідний дар…

Тут жив мій прадід, слобожанський правник,
Чия щедротна й праведна душа,
Тугі банкноти кладучи в халявник,
До Львова слала – дар для НТШ…

Ще так недавно тут палац високий
Стояв у краснім обводі з гілок.
Зеленодахий, білий, на всі боки
Світився вікнами ставний барок…

О дні буваль! Чого тут не бувало?
Тут мій найперший волелюбний крик
Із пелюшок засвідчив, що немало
Я шанував козацький материк,

Якого дух і подих від ісходу
Я бережу, верстаючи свій шлях;
Мого покутського, старого роду
Нащадки множаться по всіх світах!

Але тебе, зимівнику, немає.
Тебе немає, хуторе старий.
І соловей у лісі не співає,
І не гуде в саду бджолиний рій.

Безлюдна пустка буйно розляглася.
Шумить бугилля біля будяка.
Гадюки, гріючись, ведуть заласся
На теплім дні безводного ставка…

Радій, шалений, тріюмфуй, москалю,
Що сплюндрував прадавній хутір мій!
Над українською гінкою даллю
Клекоче помсти гнівний буревій.

Гримлять у битві степові дороги,
Гудуть вагітно в небі літаки.
Твої, руйначу, дикі перемоги
Зітруть у прах новітні вояки.

І мій нащадок, серцем непогасний,
Відклавши набік зброю й патронаш,
Збудує дім, ставний і новочасний,
На любий спомин про зимівник наш.

На руїні хутора Жученки, 1943; Едмонтон, 1980.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


БЛАГОДАТНЕ - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)