БІЛИЙ ДІМ ІЗ ЧОРНОЮ ДУШЕЮ (Містерія)

Немов сивастий атомовий гриб,
Що нагло вибухнув над мирним містом
І так застиг, завмер, закам’янів,
Цей білий дім із чорною душею
Стоїть, готуючи лукавий шквал.

Стоїть – як смерть! І з вікон більмуватих
Метає віхольні рої хуртеч,
А з-під основ погрожує драконом,
Якого списом Юрій проколов.
Минають люди цю твердиню кривди,
Гнилий, гігантський, білуватий струп,
Сахаючись бутного беззаконня,
Що пише присуди навдалеки.
І ген колує по розгонах прерій
Безправ’я чварного зухвалий чин.

Було недавно це. Прудкий прокуда
Товсті лабища, репані й брудні,
Приклав до чистого листка паперу –
І вмить поповз наклепницький донос:
“Професор Н. мудрує… і впливає
На тих, що слухають його повчань:
О як ненавидять вони Росію –
Клянуть Московію, картають Кремль!
А це ж така велика і багата
Союзна сила, капище культур.
Вона, об’єднуючи всі народи,
Ввібрала Київ, і Баку, й Ташкент.

Вона сама для всього Окциденту
Несе будущину. Вона, вона…”
І вмить запнувся навісний донощик
І на півслові раптом зупинивсь,
Поглянув зизом через тьмяні скельця,
Хихикнув радісно в брудний п’ятку
І ще й додав: “Не сміє той професор
На юнаків поширювати вплив!”

Минув не рік – московська п’ятирічка
Прогомоніла! Влесливим слівцем
Масний проноза проронив на стрічі:
“Я дуже жалую, що невідомий хтось
На тебе риє… Завели вже справу…
Хай це між нами…” – і лукаво змовк.
Та невзабарі – грім з ясного неба! –
Прокуда раптом у сильце попавсь,
Бо на гарячому його спіймали,
Коли чинив ганебний плагіят:
Переписавши потай – слово в слово –
Невласну книжку, взяв та й підписавсь…

Минає літо… О меди лукавства!
Не дорівняють солодощі вам.
Такий улесливий, масний проноза
Вкриває пухом кам’яні стежки.
Запобігає, нескупий на слово,
І хвалить, славить… Водночас тихцем
Ген-ген з-попід залізної заслони
Спроваджує худого приймака:
– Який лінгвіст! Який інтелігентний!
Готичне втілення усіх чеснот! –
Його в начальство спритно висуває
Старий донощик. Потайні дає
Поради-ради, як зайти в довір’я,
Як прислужитись кривди вожакам.

Минув не рік – ненависні три літа
Продудоніли. І новітній гот
Старим лукавством повалив прокуду –
Аж буковинське пекло загуло!
Допомогли Свіньовський і Сканковський.
О ви, підлотні, чварні слимаки,
Що плазували з відданістю шпигів!
Це з ваших діл, ошкірювань низьких.
Росли підступства, нашепти, обмови,
Крутійство, наклепи, набрідь, обман.
(Для вас прокуда запевняв посади,
Якщо мене назавжди проженуть…)

Минув не рік – тривожного півроку
Перепливло та й випливло на яв:
Сам президент, обмежений на розум,
Скрививши губи, повні червяки,
Проголосив автократичний присуд:
“By virtue of… платню я припинив,
Шукати можете нового місця”.

Сказати легко, та здійснити чин
Утричі важче навіть у підступстві…
Щоб довести лукавству кривоту,
Новітній гот натужиться й майструє
Олживі свідчення. Загув, задудонів
По телефонній лінії, through channels,
Настояний в обмовах наговір.
Допомогли Свіньовський і Сканковський.
Але бунтується і повстає
Супроти кривд професорська громада:
“На суд! На суд! Борімось проти зла,
Супроти скоєного беззаконня!
Несправедливостям покласти край!”
А білий дім із чорною душею?
На гострий пазур справу нанизав.

Минув не рік – два нескінченні роки!
Блідавий дім із темрявим нутром
Вихрив із вікон тьмяних, більмуватих,
Метав загонисті рої хуртеч
І з-під основ погрожував драконом,
Якого списом Юрій проколов.
Два довгі роки спритно воловодив
Гігантський, чварний, білуватий струп,
Зі смертної підводячи постелі
Старого, мерлого, як труп, суддю,
Йому вручаючи судову справу:
“Позбудься Н. і звільнення схвали!”
І кволий, виснажений беззаконням,
Слабий, півмертвий, півживий суддя,
Не переслухавши достотно справи,
Насилу витиснув “All right…” – і підписавсь.

– Гур-ра! Гур-ра! – навкруг загоготало,
Виттям вовків завило навдокіл,
З-понад Пацифіку аж по Атлантик.
– Гур-ра! – горлав московський посланець.
Ревли “гур-ра!” Свіньовський і Сканковський,
Яким проноза місце обіцяв.
Ці дві прояви – ревний запивайло
І темна неміч, ниций трепетун, –
Один від одного напотай лізли
У вільне крісло. Думали, – взяли!
Але облуді давня нагорода:
“Своє зробивши, мурине, відходь!”

О мстива мсто! Свіньовський і Сканковський
Всю жовчну сприть і найгнівніший гнів
На хамчука вулканно повертають –
Аж загудів тривожний континент:
– Конай, донощику до сігуранци!
Конай, викажчику НКВС!
Конай, тлумачу хижого Гестапо!
Конай, хто рипався у Скатленд-Ярд!
Тобі, імпостере, без докторату,
Гряде, гримить заслужений кінець! –

Ридає, лає, кається прокуда.
Конає, божиться й… спускає дух.

Минув ще рік. Пославши срібні рядна
З-понад Пацифіку аж по Атлантик,
Міцнів морозами, тремтів дротами
Полярний будень, вартівник зими.
У день такий дзвінкою яснотою
Високе сяйво Божих височин
Відвічну темряву перемагає.
О дню звитяги! Ти настав, настав!
Оттавський присуд праведна столиця
Устами чесних дев’ятьох мужів
З верховних веж у світ проголосила:
“Неправий вирок, що хитнув закон,
Що на інтриги здався й беззаконня,
Повергти в порох! Неповинний Н.!”

А білий дім із чорною душею?
Немов сивастий атомовий гриб,
Що нагло вибухнув над мирним містом
І так застиг, завмер, закам’янів,
Стоїть і далі, як потьмарний спомин,
Стоїть, готуючи повторний шквал.
Минають люди цю твердиню кривди,
Гнилий, гігантський, білуватий струп,
Сахаючись лукавства й беззаконня,
Що неправдиві присуди вели.
Не допоміг Свіньовський і Сканковський,
Одне єство двох підлих близнюків,
Ганебний чин відвічного підступства.
Не допоміг московський посланець!
Гниють кістки прокуди під землею…

Де ж вершник Юрій? Чи вже гострий спис?
На білий дім із чорною душею!!!

1975

(1 votes, average: 5,00 out of 5)