СОЛДАТСЬКА ПРАВДА
Сто ночей молилися і днів
і з війни діждалася Миколки.
Мав у грудях він аж три осколки,
а на грудях – стільки ж орденів.
І над ним, над мамчиним дитям,
цілу ніч просиділа, до рання,
прислухалась, як його дихання
хату переповнює життям.
“Сохрани нас, Боже, од війни!” –
шепотіла вдячно і побожно.
Але раптом глянула тривожно
на синівські світлі ордени.
І закрався в душу душний біль,
і не знала мати, де поліка.
– Чи не вбив ти, синку, чоловіка? –
запитала вранці мимовіль.
“Що ж ти, синку, душу погубив!” –
поглядом старенька докоряла.
Син збрехав невміло і коряво:
– Чоловіка, мамко, я… не вбив.
І згадав: квітучі небеса,
і пустеля сива на Вкраїні,
і хаток обвуглені руїни,
і жінок розстріляна краса.
Він згадав: збираючись у путь,
фотомушку вбивця ще націлив
на дитя, що дивом уціліло
й смокче мертву материну грудь.
Він згадав би всі свої бої,
та стояла поряд ніжна мати,
і нестерпно стало відчувати
погляд недовірливий її.
Він стареньку матір так любив,
що збрехати їй не має права.
Він сказав, і це була вже правда:
– Ні, л юдин й, мамко, я не вбив.
(3 votes, average: 5,00 out of 5)