ВЕЧОРОВИЙ ВИПАДОК НА ОТЧОМУ ПОДВІР’Ї
Пахтить копиця сіна серед двору,
Підводиться прив’ялений спориш.
Я так люблю сільську вечірню пору,
Коли під зорями розхристано лежиш,
Коли не в землю дивишся, а вгору.
Село до телевізорів сідає,
Звільнившись від щоденних ста морок,
І зорі падають, і кумкає ставок,
А безмір неба в душу заглядає.
В містах не споглядаєм зір небесних –
Земних надивовижили огнів…
Лежу… Далеке й трепетне воскресло:
Мені ж тут юні відбуяли весни,
Я тут із горем знався і люднів…
Журюсь собі печаллю неземною
Про те, що вже не буде, а було…
І враз вогонь нависнув наді мною,
Тривогою усього обняло –
Буває, кажуть, так від НЛО.
Згадав! Подібна з’ява вечорова
Мені уже траплялася над ровом
У цім подвір’ї, ще як був малим.
А я від мами та бабусь старезних
Знав: то всього лиш перелесник,
Побавиться та й звіється, як дим.
Пощез клубок огнистий і летючий,
Не вбив і цього разу (чи не влучив?),
Та іншим став мені огром небес:
По-змовницьки моргає Гончий Пес;
І повен таємниць Чумацький Віз
Все швидше став котитися униз;
Розчісує огнисту косу Діва,
Впустивши очі долу, соромлива;
Нарешті і Стрілець, відклавши лука,
До мене дружньо простягає руку…
Віддаленіло, зникло, відпалало…
Із хати вийшов батько, щось сказав.
В очах мені тремтіли небеса,
І на шорстку долоню тихо впала
Краплина Всесвіту, солона, як сльоза.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)