ЗЛОДІЙ
Дядька затримали чи впіймали,
Дядька в сільраду ескортували,
Дядька повчали і докоряли:
– Як вам, дядьку, не ай-я-яй?
Красти на полі свій урожай?
У кого ви крали? Ви крали у себе.
Це ж просто сором красти свій труд! –
Дядько понуро тім’я теребив
І смакував махру.
Дядько кліпав товстими віями.
Важко дивитися в очі ганьби,
Важко йому із домашніми мріями
Враз осягнуть парадокси доби.
– Та воно так, – у кулак кахикав, –
Красти погано… Куди вже гірш. –
Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш!
Чому він злодій? З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Дали б той клунок мені за плечі –
Сором у серце мені плює…
Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки ж у грудях клекоче гроза:
Хто обікрав і обскуб його душу?
Хто його совісті руки зв’язав?
Де вони, ті – відгодовані, сірі,
Недорікуваті демагоги і брехуни,
Що в’язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись в крісла й чини?
Їх би за грати, їх би до суду,
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.
(4 votes, average: 3,50 out of 5)