САМОВИДЕЦЬ
…Нашим напівом по церквах і мо –
настирах отправовати приказал і
одежу московскую отмінево, але
понашому носити позволил.
Літопис Самовидця
Гінка, не закощавлена постом,
Попівська постать виглядає справно.
Рука до шаблі звикла – із хрестом
Отець Роман зріднився нещодавно.
Попогойдав його, попоносив
Хисткої долі ненадійний човник.
Не раз чорнозем кров’ю оросив
Старий Ракушка, ніжинський полковник.
Тепер він панотець. Діла сво!
З господніми єднає без рахуби.
Та вдруге вже плюндрують палії
Парафію – козацькі Стародуби.
Хто це – підляшки чи свої людці,
Що з кривд і сліз для себе мають втіху?..
Хоч тліє ряса, та з відром в руці
Роман сусідську заливає стріху.
В підвалах Гершка хтось понищив крам,
У Прокопенка погоріли коні.
Пожежа котиться на Божий Храм –
Рятуй, не довіряючись іконі.
Це, мо’, поганські ідоли-боги
Від нас, хрещених, вимагають жертви?..
Коли пригасло трохи навкруги –
Обпечений, він повернувсь до церкви.
Ще ніч, та ніби вранішня зоря
На стінах днину провіща погожу.
І вражений схиливсь до вівтаря:
Пожежа освітила Матір Божу.
Він бачить на щоці сльозу скупу –
І сам уже не здатний сліз тримати.
Здавалося, по спаленім степу
Іде стражденна Україна-мати.
Скорботно стиснувсь материнський рот,
В очах – небесні і людські жадання.
То не дитина на руках – народ…
За що нам випали оці страждання?
Ми ж, Нене, від природи орачі,
А живемо від битви і до битви…
Козацькі плечі затряслись в плачі –
І він схилив коліна до молитви.
Небесний Отче! Чи насправді ти
Вкраїні зичив щастя, а не кари,
Коли творив народи і світи
І землю статком осипав з-за хмари?
Нехай би скелі дав або піски,
І разом з тим, щоб сила зловорожа
Нас обминала – хай лишень зірки
Світали б тихо, мов нічна сторожа.
Ти ж дав нам лановиська навзамін –
Предивне диво. Лиш встигай орати.
Та ходить вітер з чотирьох сторін –
І з чотирьох сторін ворожі раті.
Кому до шаблі братися звелиш,
Якщо у дядька Божа запорука:
Із того, що вродило, чверть залиш –
І все одно він житиме, мов дука.
О-о, він не вміє гаяти часу:
Йому щоб свині, гуси, збіжжя ворох,
Він вхопиться за шаблю чи косу,
Коли вже на подвір’я вдерся ворог.
Вкраїнець власний рід землі звіря
Та сонцю, що пливе над берегами.
Не треба ні держави, ні царя –
Його держава в полі, під ногами.
Русине-князю! Зодягай шолом –
Веди нас, грішних воїв, за пороги.
Багатство наше стало нашим злом:
Як не своїм – чужим упали в ноги.
Цар Федір не утискує в правах,
Тож скарги є до кого виливати:
Дозволив одяг наш і по церквах
Напівом нашим велено співати.
Яке воно не є, а все ж добро:
Хоч зможемо наплакатись уклінно.
Та підростає брат його Петро –
Що він тобі готує, Україно?
О Господи! Прости свого раба,
Якщо не зможу впоратись на слові.
Мій грішний дух опосіда журба:
В літах найближчих бачу ріки крові.
А далі, за лаштунками століть,
В болячках замордованого тіла
То Україна скривджена стоїть
Чи бранка, що в полоні посивіла?
Уже твої, господарю, лани
Не є твої – ти раб на них довічний.
І діти вже не знають, хто вони –
Вгасає розум, гине дух калічний.
Зника в народі життєдайна хіть
До мислення, до відкриттів і творень.
І мова, що прийшла з тисячоліть,
В серцях дітей втрачає власний корінь.
Ні! Годі жить, води набравши в рот, –
Кричати треба, щоб згадали люди:
Була Вкраїна-військо і народ.
Була…
Та я запитую: чи буде?..
Гей, хто там є? Мерщій внесіть відро
Криничної – ця ніч мене стомила.
Відтак у гуски видеріть перо
І наваріть із бузини чорнила.
9-10.X.80. Мордовія
(2 votes, average: 4,00 out of 5)