МОЄ ВІРШУВАННЯ
Наснилося, немовби я віршую
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер товаришую
З самим люцифером –
Він мій слуга.
На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх висить ланцюг.
Я ним поєднаний із кимось в парі
Серед брудних тюремних волоцюг.
Вони ворушаться, немовби черви –
Людського в них давно уже нема.
Та друг задля натхненної перерви
Мене від них у небо підійма.
Запитую:
– Гей-гей, яке це коло?
Люцифере, признайся: де я, де?..
Він посміхається:
– Віршуй, Миколо.
За мною жодна з рим не пропаде.
Зненацька починаю розуміти:
Занадто хитрий у слуги смішок.
І що воно за отака приміта:
Він сторінки ховає у мішок.
Хапає, ніби у шинкарки здачу,
Хоч я ще не спиняю олівця.
– Ха-ха, віршуй… А я вже добре бачу:
У мене не лишилось ні слівця.
Я пробую ланцюг зірвати з себе –
Та видно, що майстри були не ті.
Аж ось заявляється посеред неба
Син Божий, розіп’ятий на хресті.
Він в темний простір подивився строго
І нагадав, прогнавши мертву тінь,
Що Слово – Бог…
Безсилі проти Нього
Всі хитрощі люцифера…
Амінь.
23.ХІІ.1979
(3 votes, average: 4,33 out of 5)