ВІКНА ГОВОРЯТЬ
Задзвеніла кригою тонкою
Далечінь осінніх вечорів.
Я востаннє стрівшися з тобою,
Може вперше, земле, зрозумів
Голоси тривожні зграй качиних,
Посвист крил у темряві п’яній…
Я, бездумний, ставши на коліна,
Крикну: душу випий – тільки пий!
Ти зерно медами наливаєш,
Ти сплітаєш, ти єднаєш – ти!
А на зиму ти збираєш зграї
І дзвениш їм кригою: лети!
Просвистить, прокрякає і зникне.
Впала гілка на морозний мох.
Червоніють на узліссі вікна,
Очі темних і ясних тривог.
П е р ш е в і к н о
Спи, коточку,
Ходять сни,
Тчуть сорочку
З тишини,
Із туманів,
Із лісків,
Хтось поранив
А не вбив.
Спи, прокляте, спи!
Я б пішла в степи,
Я б метелицею віяла,
Я б тебе й себе розвіяла –
В сповиточку –
Спи, синочку…
Д р у г е в і к н о
Одбира в поросяти дитина
Малай.
Жовта хата. Хазяйка Марина,
А хазяїн – одчай.
Хтось під вікнами ходить, проходить,
Кричить.
Діти родяться, жито не родить –
І колиска скрипить.
Одбирає людина в людини
Життя…
Так і треба, так треба, країно,
Україно моя!
Т р е т є в і к н о
Я блуджу між огниками,
А на серці біль.
Потоптали кониками
Жито юних піль.
І серцями вирваними
Гралися в шинках,
І сиділи воронами
На живих мерцях.
Мріями скривавленими
Червоніє даль.
Дітками задавленими
Спить моя печаль.
Ч е т в е р т е в і к н о
Голубами спалахнули
Срібні кораблі,
Матері в хатах зітхнули,
Моляться землі.
Земле, земле, шелест шовку,
Дальня тишина!
Змиєш синові головку
Пурпуром вина.
Земле, земле вік од віку
Мати і дитя.
Не завій грозу велику
Снігом забуття!
Море, море, рокіт горя,
Посвисти пустель!..
– Виплива в імлі суворій
Срібний корабель.
Грудень 1923
(2 votes, average: 5,00 out of 5)