МАЗЕПА Пролог
О, як люблю я рідний край
І в щастя мить і у негоду!
Дунай, Дунаю мій, Дунай,
Ти у піснях мого народу.
Я бачу вод твоїх розбіг
І постать, зігнену судьбою,
Над стародавньою рікою
І сльози у очах старих.
А він колись гігантом був,
В його руках були мільйони
Людей… та “Бог мене забув,
Погнав крізь чорний вітер згуби”, –
Шепочуть страдницькії губи.
Стоїть Мазепа, як докір
Безжальній долі, над водою…
І небо, повне вічних зір,
Те небо вічне долі злої
Відбив його старечий зір…
Стоїть з усмішкою сумною
Колишній велет, богатир.
Худі здіймаються ще груди,
А щоки у сльозах бліді…
Од рук його одпали люди,
Його покинули в біді.
І влада, всемогутня влада,
Навік розвіялась на прах…
Лиш спомини – одна відрада…
Як сльози у сумних очах…
Стоїть старий, о далі милі!..
Стоїть і згадує про все…
Під ним Дунай блакитні хвилі
До моря Чорного несе.
Він сивий весь… Як дві зорі,
Його зіниці світять дико,
Він слухає чаїні крики,
Квилиння їхнє угорі,
Ламає пальці він у хруст,
І лине пісня з скорбних вуст…
Тремтить у творчий він тривозі…
“Та біда тій чайці, чаєчці-небозі,
Що вивела чаєнят при битій дорозі…”
На спів нанизує слова
Він про далеку Україну,
І пісня та крізь вічність лине,
Як завжди, юна і нова.
І знов минуле ожива…
Коли ж кінець кривавим зливам?..
Колись і він міг буть щасливим,
Та все розбила буря зла
І до Дунаю привела,
Щоб тут він ліг у домовину,
Де все не те й не та блакить.
“Прощай навіки, Україно,
Мені уже недовго жить…
Але в останню смертну мить
Твоє ім’я, о мамо люба,
Шептатимуть вигнанця губи”.
І перед сивим і сумним,
Немов могутньою рукою,
Хтось розгорнув життя сувої,
Коли ще був він молодим,
Не знав ні розпачу, ні муки,
І забриніли ліри звуки…
(3 votes, average: 3,33 out of 5)