ЕСПАНСЬКА РАПСОДІЯ

(Поема для молоді)

Лежать в задумі Піренеї.
Гористий край. Вузькі поля.
Від сонця – золоті алеї,
Від спраги – скорчена земля.
Десь виногради у долинах,
А іншого не дав Господь
(Благословенна Україна
Не знає отаких безводь).
В гарячім небі ні пташини,
Там тільки сонця перелет.
Живе, неначе на жаринах,
Земля гітар і кастаньєт.

Толедо – місто за Мадрідом,
На скелі скеля вище хмар,
І всіх лякає грізним видом
Стара фортеця Альказар.
Тут ген у тисяча п’ятсотім,
З убогих збігшися осель,
Живими кидала голота
Жидів із гострозубих скель…
Були тут готськії навали
І королеви золоті,
Було, що й маврів розпинали
На християнському хресті…
І з Франції до цих колон
Підходив сам Наполеон…
Хоч місця мало – все минало,
Розвіявсь дим турнірів, чвар…

Та непохитною стояла
Стара фортеця Альказар.
Її ще Рим поставив трудно,
Лунає й досі тут: “Карай!”-
Стоїть фортеця нездобутна,
Оберіга еспанський край.

О, милі Еспанії риси!
Терниста і радісна путь!.
Тут навіть стрункі кипариси,
Як військо, тебе стережуть!

1936 рік

– Сеньйори! Більше не цілую руці я,
У нас – червона ліворуція!
“Ми на горе всім буржуям
Світовий пожар роздуєм,
Світовий пожар в крові,
Господи, благослови!” –
Кричав з трибуни ошуканець,
Нероба і республіканець.
І так у бій за інший лад
Пішов на брата брат,
І вже збираються в дорогу
Усі, хто не молився Богу,
Біжать по вулиці: – Ой, вей,
Приїхав навіть Гемінгвей!..-
З усіх кінців пливе підмога:
– Нехай живе Еспаня роха!-
А збоку хтось, немов на сміх:
– Чужинців більше, як своїх…

Які там закони, які перепони!
В Толедо ввірвались червоні колони,
Змішались ослята, чужинці і коні,
Знов стіни фортеці – від крови червоні

Бажаючі щастя для вбогих осель,
Скидають ченців живими із скель!

Гасають озброєні типи по місту:
– А де тут монахи? А де тут франкісти?
Де ка-пі-та-лісти?!
Даруєм тобі, Еспаніє, “мір”!-
Лютує червоний звір:
– Ми світу несем революцій пожар,
Здобудемо твій Альказар,
Ми зірвемо з тебе кокарду,
Полковнику Москардо!

У Африці

В еспанській Африці – намети.
Гармати. Варта. Кулемети.
Біля вогнів гуторить люд…
Салют, Еспанія, салют!
В пісках бездонних зеленіє
Оаза. Пальми, як надія…
А холод ходить крадькома
(Щоночі в Африці – зима).
В еспанській Африці під боком –
Араби, скакуни, Марокко…
А тут, де дюн піщаний вал,
Зібрав нараду Генерал.

Зелений френч. Спокійні очі.
Хоч видко, що останні ночі
Сон то прилине, то майне…
Та вояка тверда постава
Ніяк не зраджує турбот:
– Чекає смерть нас або слава,
Із нами, друзі, наш народ.
Збираємось у похід нині.
Нас не обходить жоден ізм,
В хреста і слави Батьківщині
Ми поховаєм комунізм.-
Танцює свічка піруети
І пада скоса на намет
Вождева постать, еполети,
Кавділльо різьблений портрет
Довкола збилися старшини,
Сини рибалок, шахт і рал.
Забрав усіх в кулак єдиний
Франціско Франко, Генерал.
Ще за пісками сонце спало,
Ще зорі тліли уночі,
Як військо викотились валом:
Гармати, танки, тягачі…
По жовтих дюн хамелеонах
Заблисне світло де-не-де,
Йдуть, вигинаючись, колони –
Нова Еспанія іде.

А потім порт і пароплави,
І зброї брязкіт, і гудки…
Не за багатство, не за славу –
За волю йдуть його полки.

Альказарська фортеця

Тисяча вояків, п’ятсот цивільних
У Альказарі, гордім і вільнім.
Зброї є досить, мало – води,
Менше с хліба, більше – біди,
Але анцихрист не пройде сюди!

Тисячі куль!..
Міжнародня бригада
Знов відступає, викручує задом,
Ванька пре матом, і навіть – ой-вей,
В бій іде сам Гемінгвей!
Та альказарці стоять, як залізні,
Задля Еспанії, задля Отчизни,
І тільки здалеку ловить вухо:

– Во ім’я Отця і Сина,
І Святого Духа…

Луї Москардо, полковника син,
Вийшов у розвідку ген, до долин,
Ліз по каміннях, дряпавсь кущами;
Раптом ще римський зірвався камінь
Долу, на скелю упавши, навзнак,
Навіть не крикнув з болю юнак..

А за годину вже й телефони
У Альказарі: – Хто це? – Червоні!
Хочеш, полковнику, бачити сина?
Здай нам фортецю! Здай нам країну!
Здай нам Еспанію, сукин ти сину!
Франко не пройде! Но пассаран!
Здай або син твій загине від ран!

23 липня 1936 року

У Альказарі тиша запала…
Варта пильніше пильнує мости…
Сина полковника десь катували
Стоміжнародні кати.

Знов телефону холодна змія:
– Падре, це я.
– Як твої справи, мій сину –
– Кажуть, що тут і загину,
Як не здаси Альказару.
Серце полковника – в хмару…
– Сину, фортеці я здати не можу.
Ти покладися на милість на Божу,
Крикни Еспанії славу вовіки.
Бога живого прохай про опіку…
Батьку. цілую… Я чую вже “плі!”
Сину, ти гідний своєї землі!

Наступ

Прийшла із Африки підмога,
І Муссоліні натяка.
Бика червоного за роги
Бере вже Франкова рука…
Встає народ і йде у лави,
Вся нація встає на бій,
І падають па полі слави
Бійці у славі бойовій,-
Та зневажають смерть солдати
(Ой, не один її зустрів!):
Не жаль нікому умирати
За волю рідних прапорів!
Аж золотіють кулемети,
Гримить вночі і серед дня:
Народ пісень, народ поетів
Червоних маврів проганя!
Кров закипа в Гвадалахарі,
З Валенсії клубоче дим…
У чужинецькому пожарі
Судилось гинуть молодим!
А решта, решта в Альказарі?
Два місяці облога там,
У бій ідуть і санітари,
Уп’явсь Москардо: – Не віддам!
Ви узяли мою дитину,
Але не візьмете країни!-
У Альказарі гинуть люди,
Все менше чути голосів,
Уже й останнього верблюда
Доїли, вже і псів, і псів…

Та ще дзвінкіше б’ють гармати,
І вороги летять у рів,
І наближається вже свято
Злото-червоних прапорів!
Біжать до Франції бригади,
Звиваються бридкі вужі,
Лишивши зброю й барикади,
Втікають наймити чужі!
Пакують їх у пароплави
І на Одесу плавом, плавом,
А там своє дістане звір –
В телятники і на Сибір.

Перемога

Вже перемога шовком стеле
У чистім небі прапори.
І чути голос Ізабелли
Із альказарської гори:
“Ми маврів вигнали ізнову,
Ми маєм вольнії уста,
Живи, Еспаніє чудова,
Під сяйвом вічною хреста!”

Хрести, знамена, труби з міді.
Солодкий перемоги мед!
Йдуть переможці у Мадріді,
Нова Еспаніє, вперед!
Стоїть Кавділльо на балконі,
Поруч Москардо – два орли,
Бо здобули оці колони,
Европі волю здобули!
Загинув син – живе країна,
Все очищається в огні
(Учися, вчися, Україно,
Немає волі без борні!).
Рукою рівно, прямовисне
Вітає Франко бій-полки,
І вбивці Льорки він не тисне
Безглуздо-глупої руки.

Він поведе країну світом,
Світи, Еспаніє, світи!
І скаже пам’ятник з граніту
Для всіх загиблих возвести,
Той, хто урятував Европу
Від всемосковського потопу!

“Долина мертвих”

Звивається круто з Мадріду дорога.
На камені камінь і жовта трава.
Там величний пам’ятник Дня Перемоги,
Хоча у граніті, та вже ожива.
В могутній горі, у розпеченій скелі
Б’є молотів спізнений гнів:
Тут буде для тисяч остання оселя –
Для вічних героїв і для ворогів.
І Луї Москардо тут ляже в граніті,
Під велет-хрестом, що сягає до хмар,
І ляже, заблуканий в дебрях політик,
Не винен в душі астурійський шахтар.
Минули у вічність гармати і коні,
Час попелом сіє на пройдену путь.
У Мертвих Долині лиш маки червоні
На спогад про битви цвітуть.
У Мертвих Долині, у Каєс Муертос,
Отут досинатимуть сни
Усі, що ніколи не знатимуть смерти –
Еспанії дочки й сини.

Прибуде Кавділльо і стане над ними
І серце обляжуть жалі,
І очі заллються сльозами рясними
За втраченим квітом землі.

Засяють свічки… Залунає молитва…
Поклін і останній привіт…
О, віва Еспанья! Ти виграла битву
Не тільки за себе – за світ!

Монтреаль, 1989 р.

(2 votes, average: 5,00 out of 5)