ПРИТЧА ПРО ЛЮБОВ
Жив сопілкар у Косові. Бувало,
На ярмарок виносив оберемки
Децівочок, сопілок і теленок,
І кожну брав, і пробував на звук,
І кожна озивалась по-своєму –
Ця плакала, а та сміялась дзвінко,
Ця щебетала, як мала дитина,
А та, мов соловейко, заливалась
Мелодією провесни й кохання;
Ця, начебто вдова, тихцем тужила
За тим, що повернути неможливо,
А та вбивала в душу харалужний,
Сяйливий голос, ніби вістря дике,
Що кров невинна зблискує на ньому;
Ця, колисанку згадуючи давню,
Світилась, наче всипана сльозами,
А та – одна-одніська – як весілля
Розгуляне: така була щаслива –
Багата підголосками. Здавалось,
Що сопілкар узяти б міг патик,
Чи просту палицю, чи патерицю
І подмухом єдиним обернути
На інструмент. В його руках сопілка
Зеленим листям пісні розвивалась,
Душа ліщини воскресала в ній,
І понад Косовом, немов горіхи,
Сузір’ями гойдалися зірниці
Мрій молодості й радощів любові.
Ніхто не знав, що грає сопілкар
Для дівчини, коханої своєї,
Що він далеко бачить, як вона
В хустині золотистій, наче сонях,
На кичері небесній, коло хати,
Стоїть і слухає, і цілий світ
Проходить перед нею в сяйві звуків, –
Сама ж вона то плаче, то сміється,
Цілує голос кожної флояри,
Приймає пісню, наче цвіт – бджолу.
Та сталось так, що почали ридати
Всі сопілки – дівчатко вийшло заміж
За іншого – і сумно стало в місті,
І злото сонця ніби потемніло,
Як листя яворове під сльотою.
А потім… потім почали сміятись
На ярмарку флояри та денцівки;
Вони сміялись, та було скорботно
Від того на торговому майдані,
Що туги сопілкової не чути,
А тільки сміх, що одурити прагне,
Немов купець, і видати нещастя
За радоці та втіхи невгамовні.
А потім зовсім перестав ходити
На ярмарок із флейтами своїми
Великий музикант. Не знаю, де він.
Нещирий сміх – знак темної любові –
Переживеться, милий сопілкарю;
Вернися й грай. І я сміявся так,
І я так плакав, доки не збагнув,
Що та любов на пагорбі небеснім –
Не сміх і не ридання, тільки туга.
1979
(2 votes, average: 4,00 out of 5)