4
Того року, мов на зло,
Навалив сніжище.
Декуди по вікна впав,
Декуди ще й вище.
В горах вили, як вовки,
Хуги та хуртечі.
Снігу велетням дубам
Нанесло по плечі.
Наш Золоторіг-бідак
Падав у замети.
В думці кликав пастушка:
“Де ти, друже, де ти?!”
Голод оленя карав,
Допікав нещадно.
Голими лісами звір
Бігав безпорадно.
Їжа – листя і трава –
Сніговою вкрита.
Стебельця не відгребеш,
Хоч відбий копита.
З рогів злущився глейок,
І вони сіяли,
Взяті інеєм тонким,
Мов ясні опали.
Сяйво їхнє в ясні дні
Та звіздасті ночі
Відбивалось від снігів
І сліпило очі.
Олень відав, що його
Золотії роги
Варті більше, ніж усі
Стоги й обороги.
Він оддав би їх тепер
За стебло єдине…
“А якщо, – подумав звір, –
Пошукать людини?”
Стріти газду край села,
Впасти на коліна
І за золото своє
Попросити сіна!
Як подумав, так помчав
Навпрошки без тями.
Тільки курява знялась
Над його слідками.
Він спускався на задку
Зі скали стрімкої.
Він котився із гори
В сніговім сувої.
І здавалось, що його,
Мов їздець неласкав,
Голод бив по животі
І нагай аж ляскав.
Олень біг навперестриб –
Кущ під ним чи хмарка.
Прірву він перелітав,
Вигнувшись, як арка.
Втім, під лісом кілька хат
Звіддалік угледів
Та в кожухах парубків,
Схожих на ведмедів.
Він злякався й почекав,
Аж повечоріло.
До найближчого вікна
Підійшов несміло.
Нагадали про сінце
Льодовії квіти.
І від голоду в очах
Почало темніти.
Ноги гнулися під ним,
Стомлені і кволі.
І зібрав Золоторіг
Решти сил й волі.
В шибку рогом стук та стук.
– Хто там? – чути з хати. –
Просимо! Чи ти забув
Двері відчинити?!
Олень знову стук та стук, –
В хату він не піде.
Звідти знову хтось кричить:
– Таж заходь, сусіде!
Олень знову стук та стук.
Вийшов чоловічок,
Глянув – роги мерехтять,
Мовби зо сто свічок.
Хреститься: – Щезни, пропадь,
Згинь, нечиста сило! –
Олень каже: – Як мене
Бачить вам немило,
Я піду собі, але,
Знайте, я не з пекла.
Вигнала мене з лісів
Ця зима запекла.
Я звичайна звірина,
Що шукає їдла.
Доля з мене кпить моя –
Щедра й дуже підла.
Маю роги золоті,
Та сінця не маю.
Їх для вас я за стебло
Зараз відламаю!
Чоловічок зміркував –
Можна поживиться.
А до золота він лип,
Як до гач живиця.
Копійчиною радів,
Як душею дідько.
Попадаються такі
В горах дуже рідко.
Оленя заводить він
До своєї стайні:
– Їжте, ріженьки мої,
Золоті та файні!
Олень давиться – не їсть.
Сіно гарне, свіже.
Чоловічок той не жде,
Роги йому ріже.
Пиняво робота йде –
Пилка не до злота.
Олень каже: – Не спішіть,
Це моя турбота!
І до жолоба тарах –
Роги відлетіли.
У старого скупака
Губи затремтіли.
Він і каже: – Брате мій,
Дякую сердечно,
Тільки в мене жить тобі
Дуже небезпечно.
В хату просяться не раз
На нічліг мисливі.
Та й сусіди в мене злі,
Наче пси нюхливі.
Я тобі вночі стіжок
Вивезу до бору,
Тільки, прошу, не ходи
На мою обору!
Запопадливим слівцем
Леститься псявіра, –
Сам гадає, як би так
Спекатися звіра.
Чей же вміє розмовлять
Це ствовріння враже,
А якщо про скарб його
Всім воно розкаже?!
Олень згодився: – Везіть
Сіно на поляну.
Більше, дядечку, до вас
Я вже не загляну…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)