ЛИСТ ДО ЯНА ФРАНЦІСКА КОММЕНДОНІ

ЛИСТ ДО ЯНА ФРАНЦІСКА КОММЕНДОНІ
10 грудня 1564 р., Радимно 1

Приписав ти мені, Коммендоні 2, розповісти коротко, але чітко про все моє життя, – найбурхливіше за все наше століття, – щоб, коли поглянеш на нього і пізнаєш його, міг легше знайти рішення, відповідне законові і владі, яку маєш, а також твоїй гідності і розуму. Коли говорю, отже, про себе, що я небезпечний для молоді й у своїй запальності збиваю її на манівці, то все ж слід пам’ятати, що і сам я виступив проти ганебних інтриг єретиків і багатьох у Польщі від цього стримував. Та щоб ясніше викласти, як усе було, почну говорити про свої справи від початку аж до нинішньої миті мого життя, передаючи все стисло, але правдиво і докладно.
Вітчизна моя, Русь, простягається над рікою Тиром, яку жителі надбережних околиць називають Дністром, – біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини. Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів, волохів і татарів, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри, – частково слов’янській, частково латинській, на такому ступені, який був необхідний для ведення служби божої і до вироблення законів. Щодо віросповідання народу, то років десь 700 тому, за князя Володимира 3, впроваджено було вселенську віру з Константинополя. Службу божу було правлено по-грецьки, а прилюдні жертвоприношення велися за грецьким обрядом слов’янською мовою. І народ той, раз прийнявши від греків святі обряди, ніколи від них не відступав. Потім, за пам’яті наших предків, – внаслідок перемоги Польщі, – народ той зазнав впливу латинської культури, і то такого значного, Що нині на Русі латинський обряд має першість перед грецьким, оскільки більша частина шляхти прийняла обряд латинський; селяни ж і люди нижчого стану зберегли обряд грецький. Це ти, певно, й сам побачив, коли минулої осені об’їхав і звідав як легат всю Русь аж до кордонів Волощини.
Крім католиків, грецького і латинського обряду, маємо на Русі ще вірменів, що не знаю яким чином прибули на Русь зі своєї вітчизни. Вони – купці і підтримують постійні зв’язки з турками, ведучи торгівлю в Константинополі. В богослужінні користуються антіохійським обрядом 5. Народ цей благочестивий і вельми побожний. Все, що здавна стверджували на соборах єпископи, вірмени завжди вважали за святе, благородне і побожне. Це, гадаю, ти зауважив, коли був присутнім на їхніх богослужіннях у Львові. Про це ти розповідав мені, пам’ятаю, у Яна Криштофа Тарновського, графа на Горличині 6, де колись я був люб’язно зустрінутим гостем. Але воістину вся Русь, – де живе стільки різних людей, що дуже між собою різняться звичаями і обрядами, – стала одним цілим завдяки предивному правлінню короля польського, коли отримала право вільного шлюбу поміж особами різних народів і обрядів. З тої, власне, причини і мої предки, польські лицарі, прибули на Русь, переконані в родючості грунту і в догіднім становищі провінції. А як осіли на Русі (така і нинішня назва цієї землі), вони пошлюбилися з русинками, придбали село Оріховці в Перемишлянській єпархії і заснували там свій маєток, зібравши до нього все, що мали. З того часу багато русинських воїнів – вихідців з того села – почали носити прізвище Оріховських. Від тих предків походив і мій батько Станіслав 7, який узяв за дружину Ядвігу Баранецьку, уроджену шляхтянку, дочку каплана грецького обряду. То була моя мати. Прийшов я на цю юдоль скорботи, сповнену всіляких злигоднів, за короля польського Сигізмунда, в день святого Мартина 8, року божого 1513.
Коли прочитаєш до кінця моє оповідання, визнаєш, що це має зв’язок зі всією справою. Вже знаєш вітчизну, батьків і колиску мого народження, послухай тепер про дальший плин мого життя.
Печатки письма і всіляких наук, відповідних хлоп’ячим літам, я одержав у Перемишлі, навчаючись в школі нижчого ступеня. Вчився я непогано, відзначався швидким розумом і доброю пам’яттю. Батько побачив у мене неабиякі здібності і послав до Відня не стільки для вивчення наук, як для набуття хороших манер і звичаїв у королівському місті Фердинанда, яке вважалося всюди найрозкішнішим серед усіх німецьких міст. Прибув, отже, до Відня вже після того, як турки вбили угорського короля Людвіка 9 під Мохачем 10 – у час нещасливого безкоролівства і суперечки між королем
Яном та Фердинандом, – коли вся Угорщина взялась за зброю, а вся Австрія палала. То був рік 1527 від народження господа нашого Ісуса Христа, а мого життя 14-й рік. В той час, коли я був дбайливим учнем ритора Олександра Брассікана 11, вивчаючи майже повні два роки грецьку і латинську мови, несподівано дійшли туди смутні вісті про те, що вже з’явилися передові загони великого турецького війська, яке на чолі з Сулейманом вирушило, щоб підкорити Австрію і зайняти Відень. То був рік господній 1529, а мого життя 16-й рік. Учні, перелякані наближенням такого грізного ворога, порозбігалися з Відня, серед них і мої польські колеги. Я ж, захоплений звабністю цієї науки, зачарований нею і полонений, волів перетерпіти у Відні, що випаде, аби лиш ні на крок не відходити од Брассікана. Лишився, отож, у Відні, доки посланий наперед Сулейманом Ібрагім-паша, головнокомандуючий його військ, не наблизився з великим загоном турків і зайняв панівну над містом гору, на якій стоїть покинутий стародавній замок. Аж тоді мої опікуни-купці кинулись тікати, бо злякалися війська, що наближалось. Втікаючи, вони забрали й мене, всупереч моєму бажанню і спротиву, до Саксонії, війна від якої була далекою. Посилаючись на волю мого батька, віддали мене там в науку до Мартіна Лютера 12 і Філіппа Меланхтона 13. Лише випадок, отже, спричинив до того, що дорога втечі занесла мене з Відня до Віттенберга. Але, як говорить прислів’я, коли у Відні уникнув турків, ніби небезпечної Сцілли ‘4, то потрапив, а точніше, впав у Віттенберзі до пащі лютої і зажерливої Харібди 15, до рук Лютера і Філіппа, ворогів імені християнського, найжорстокіших, відколи існує рід людський, – немов до рук турків. Головним їхнім бажанням було зіпсувати мене, недозрілого в той час парубійка, вирвати у мене всяку доброчесність і релігію, яку одержав у спадщину від батьків, і зробити мене безбожнішим від них самих і від їхньої єресі, яка досягла тоді серед народу найбільшого поширення і сили. Зваблений їхніми штучками, відійшов на кінець року під впливом їхньої науки од католицької віри і прийняв усю їхню єретичну доктрину, передусім артикули лютерівської єресі. Як дикий звір, випущений з клітки і збуджений голодом, жадібно кинувся чинити всіляку сваволю. На все відважувався, нікого не боявся. Дійшло до того, Що сваволі вже не могло стримати ніщо, ні боже, ні людське. Цілком безкарно й вільно дозволялось нам з юнацьким запалом про все міркувати і всюди говорити все, що заманеться. А Лютер і Філіпп хвалили нас за те дуже. Найбільше, однак, розмірковували про святі таїнства, в яких, згідно з наукою Лютера, визнавали хрест лише і таїнство вівтаря.
Інше все до такої міри зв’язали із справою целібату, що ніхто (ніхто, кажу) не зміг би стати нашим товаришем, якби почав заперечувати взаємне сплетіння і об’єднання тих двох речей. А саме так чинив безбожний папа. (Це ми самі, безбожні і безвірні, так називали тоді погірдливо голову царства небесного!) Лютер предивною штукою, такими науками і вченими словами відібрав у нас усяку повагу до найвищого каплана і зробив так, що ми йшли за ним у всьому, підносячи хвалу йому до небес. Однак пізніше, набравшись досвіду і звідавши багато лиха, ми зрозуміли, що той плюгавий чоловік був ніби конем троянським 16 або золотом тулузьким 17 і що ніхто ніколи не міг безпечно спілкуватися з ним або з його прихильниками. Це, преславний Коммедоні, ти спізнав перший період мого хлоп’ячого віку, а тепер послухай дещо про мою юність, якою її запам’ятав. Отож коли я вийшов із підліткового віку, батько, не знаю чому, покладаючи більше надії на мої студії, велів мені в одному з листів їхати до Падуї, проти чого рішуче заперечували Лютер і Філіпп. Вони побоювалися, очевидно, щоб учені італійці не перевиховали мене, вже так добре ними навченого, – на власну мою згубу й на лихо іншим. Однак батько одержав перемогу, і я подався до Італії. Прибув до Падуї, коли мером був там Ян Бадеріус 18, старостою – Ян Морус 13, а дожем у Венеції – Андрій Грітті 20. То був рік господній 1532, а мого життя 19-й рік. У тому, власне, році, в день святого Матвія, Климент VII 21 коронував у Болоньї Карла V. Я був присутнім на цих урочистостях, на які прибув з Падуї разом з ровесниками. Зараз після повернення звідти зустрів випадково у Падуї найбільшого філософа нашого віку Антонія Парицеуса 22 і ритора Лазаря Бонаміка 23, які випромінювали доброчинства і знання, і від них сприймав близько до серця й оцінював передусім те, що сприяло зміцненню і вшануванню наук Лютера. Це не значить, що ті мужі були зв’язані чимось із Лютером, але швидше доводить, що весь мій помисел був спрямований не на те, щоб шукати правди у науці тих мужів, а щоб лише осудити католиків. З того часу також, коли Антоній у філософії показував мені спосіб доведення або прості і певні, зручні для диспутів методи Арістотеля (які й тобі добре знані: поділ, визначення, умовиводи, доведення), Лазар з повагою передав мені спосіб розміркування над філософськими проблемами за Ціцероном 24 і Демосфеном 25. Неймовірно, але саме за допомогою Антонія і Лазаря я став у Падуї стійким, рішучим і переконаним оборонцем секти Лютера. Адже віттенбержці звикли послуговуватися тими самими аргументами, що й усі інші єретики, їхній розум безплідний, чужий філософії і її способові розміркування. На восьмий рік мого перебування у Падуї батько листом звелів мені повертатися додому. Я ж гадав, що не слід повертатися, доки не побачу Рима – першого на світі міста і найславнішого пам’ятника на землі. У тому місті, як у високо піднесеній твердині, так розташованій, щоб бачили всі, мешкає ватажок і поборник, а також проводар всякого безбожжя і злочинності – сам папа римський. Таким хотів бачити його Лютер і переконав у цьому нас, не досвідчених тоді і легковажних. Отож вирушив з Падуї року господнього 1540, на 27-му році мого життя, і, прямуючи до Рима, прибув до Болоньї, коли легатом того міста був кардинал ді Санта Фіора 26. В тому місті полонило мене красномовство Амазеа 27 і затримала гострота розуму філософа Боккадіферо 28. Залишився там на цілий рік і став найщирішим з-поміж багатьох прихильників тих мужів. Коли ж, як мені здавалося, виявив досить дбання і запопадливості, покинув Болонью і прибув до Рима за правління папи Павла III 29. Не мав гадки довго там залишатися, але хотів лиш докладно познайомитися зі звичаями того міста, яке Лютер колись прокляв у Віттенберзі, та щоб розпізнати в руїнах міста той давній Рим, якого знав з лектури. Проте після кількох місяців, проведених у Римі, вирушив додому. Але тут трапилася раптом чудова нагода, про яку хочу тобі докладно розповісти все, як було. Йдеться, отже, про ту найважливішу справу мого життя, в якій хочеш бути моїм порадником. В той час у Римі, у достойного кардинала Александра Фарнезе, почався філософський диспут, на якому були присутні багато кардиналів та інших вчених мужів. Очолював той диспут кардинал Контаріні30, муж видатний за походженням, посадою, і в науці. Серед мовчанки всіх присутніх він боронив матеріальність першої матерії супроти якогось шляхетного софіста, який щойно прибув до Рима з Болоньї (імені якого за давністю не пам’ятаю), проти софіста, кажу, швидше зухвалого, ніж мудрого. Той софіст, однак, рішуче твердив, що, окрім трьох вимірів, матерія не має жодної форми. Але супротивники софіста вели диспут з таким незвичайним талантом, що він, зборений вагою аргументів, ледве тримався. Я ж, перебуваючи в тім товаристві, мовчав, як личить чужому, і лише дивувався проникливості Контаріні. Підштовхнутий, однак, якоюсь незнаною силою, раптом і підсвідомо (як то звик чинити спочатку в Падуї, а потім в Болоньї на заняттях, коли першим виступав проти філософів), я вигукнув: “З твого Дозволу, найдостойніший Контаріні, запитую: якщо перша матерія не має жодної власної форми і сама в собі міститься, то як може звідкись прийняти хоч який вид або як може до народження і знищення прибирати нескінченні види, якщо нічого з того, що з’являється всередині, не випускає назовні, про що свідчить зі всією поважністю Аристотель в книзі “Про душу” 31. На те Контаріні, звертаючись до мене цілком подружньому, як людина шляхетна й освічена, каже: “Дуже добре говориш, юначе. Знай, проте, що одне – форма власна, не обмежена, а інше – форма окрема і обмежена, яка надається для того, щоб нею назвати щось і виділити. Якби перша матерія мала ту особливу форму, вона не змогла б прибрати жодної форми зовнішньої, що власне доводить Арістотель в тім наведеному тобою уривку. Та оскільки матерія не має жодної форми, крім тієї, що властива їй від природи і яку можна звести до окремої форми, вона може прибирати всяку форму”.
А оскільки задовольнив таким чином і мене, і всіх присутніх, Контаріні почав допитуватись, звідки я родом, якого віросповідання і що роблю у Римі. Я відповів, що поляк, вихованець Падуанського університету, що прибув щойно до Рима, аби познайомитися з містом, і маю намір незабаром повернутися до Польщі. Про Віттенберг при цьому мови не було. Тоді він підтвердив свою прихильність до мене і порадив відвідувати його дім, доки залишатимусь у Римі. На тім зібранні був також кардинал Гієронімо Гінуччі32, муж, обдарований гідною пам’яті доброчесністю, про якого говорили, що більше, ніж інші в Римі, поважає наш народ. Навіть наш король Сигізмунд вважав його у Римі опікуном своїм власним і всього королівства. Він і сам по собі, а також внаслідок рекомендації Контаріні, ласкаво поставився до мене і запросив прийти до нього на сніданок наступного дня, що я і зробив. На сніданку, крім римських кардиналів, було кілька вчених єпископів. Кардинал з насолодою слухав висловлювання найвченіших з-поміж них і до мене виявляв ласку, тому що в перервах між стравами виставляв тим єпископам не тільки філософські проблеми, але також лютеранські тези, приховуючи в той же час мою прихильність до Лютера. Чого ж мені ще треба? Коли після сніданку дякував кардиналові, просив дозволу покинути місто і запропонував йому покірно дати мені якогось листа до Польщі. На це він відповів вельми ласкаво: “Передам, – але не через тебе, – листи, Оріховський, у твоїй справі до батька твого, щоб дозволив довше побути в Римі і залишатись при моїм дворі”. Радив також, щоб я не вирушав з Рима. Спілкувався зі мною і привітно усміхався. “Якщо зробиш інакше, Оріховський, накличеш на себе гнів Петра і Павла, патронів римських”.
Не можу передати так негаданої ласкавості того достойного і видатного мужа, якого і з обов’язку, і з синівської любові шанував, як тільки міг і мусив, вдячний за ласкаве ставлення до мене у своєму домі. Коли після довшого спілкування він побачив, що мене зіпсувала єресь Лютера, запросив на ранкову бесіду під час сніданку багатьох вчених мужів, частково єпископів, частково ченців, яких у Римі завжди було дуже багато. Гострі суперечки з ними зламали мене, надали думкам ліпшого спрямування, і я зрікся шаленства Лютера. Отож після трьох років занять зі мною у Римі цей муж на власних раменах приніс мене, як заблукалу вівцю, до Христової вівчарні, з якої підступно викрав мене Лютер у Віттенберзі. Кардинал зітер у мені всякі сліди лютеранізму. І лиш одне питання з усіх тез Лютера лишилось для мене неспростовним: думка про те, що як світські, так і духовні особи мають право чесно вступати у шлюбні зв’язки, аби уникнути розпусти. Навіть Гінуччі не дуже захищав супротивну думку, проклинаючи велику й очевидну у Римі розпусту, внаслідок якої навіть ім’я Рима стало для всіх народів ненависним. Потім, коли я завдяки тому великому мужу з прихильника Лютера став його запеклим ворогом, я продовжував боронити право капланів на шлюби, не посилаючись уже на цитати Лютера, з яким не хотів мати нічого спільного. Охочіше вказував тепер на приклад капланів вірменського і грецького обрядів. Від останніх, як я вже згадував, веду свій рід через матір і я.
З тим непорушним переконанням, обсипаний ласками у Римі і сповнений надії, повернувся я на батьківщину, куди настійно кликав мене батько, що вже тоді мав чимало років. То був рік господній 1543-й, а мого життя 30-й рік Тепер маєш, славетний муже Коммендоні, повне уявлення про мої студії, а тому зрозумієш, яким чином я, що впав до тяжкого гріха – жахливого батьковбивства (бо нічим іншим мій вчинок і не був!), дав себе обплутати у Віттенберзі Лютерові; як потім, – вже ніби по дорозі до рідного дому, – повернувся у Римі знову до церкви завдяки благочестивому мужеві Гієронімові Гінуччі. Тепер викладу тобі якомога стисліше про ті течії, які підхопили мене у вітчизні, відвертаючи від обов’язку, і про долю, що допровадила мене до того дня, коли довелося стільки настраждатися.
Отож повернувся на Русь до родичів після шістнадцяти років від часу, коли пішов з дому 33 здобувати знання. При поверненні застав у добрім здоров’ї батьків, дім, п’ятьох братів і п’ятьох сестер та всю численну челядь. Але після стількох випробувань маєток наш родинний значно зменшився і занепав. Батько вирішив, що родинні справи підуть на краще, коли я стану духовною особою. Тому, щойно я повернувся, невпинно став мене підмовляти до цього і весь час нагадувати, як багато витратив він коштів на моє виховання та освіту, занедбавши решту дітей та зменшивши батьківщину. Казав, що родина терпіла такі великі збитки в надії, що я, навчений чемності і освічений, стану капланом і вторую дорогу братам до якихось високих посад. Коли ж обману надії, хай буду певний, що позбавить мене спадку в своєму заповіті, аби відшкодувати витрати і збитки, .яких зазнала родина. Збунтувався я на це і відповів, що не бажаю такого роду життя і волію краще втратити батьківський спадок, ніж прийняти спосіб життя, з яким не зможу змиритися. Тоді з одного боку батько, з другого – мати почали натискати: “Зроби, – казали, – як радить батько, а ні, то й за сина нашого не будемо вважати. Або ж поверни всі до гроша витрачені нами кошти. Але краще стань капланом”. До такої думки приєдналися найповажніші члени нашої родини, які присягалися, що коли не сповню волю батька, вважатимуть мене за чужинця. “Батько, – казали, – вірить, що ти справишся з капланським обов’язком, тому що досить здібний і в науках маєш успіхи, яких ніхто досі на всій Русі не мав і про які серед польської шляхти мало хто чув. Маючи такі значні здобутки в найшляхетнішій науці, легко міг би (завдяки королю польському) перейти від родинного нестатку до найвищого ступеня капланських почестей і гідності”. Доведений до крайності, коли вже не міг нічого вдіяти супроти сили, заявив, що зроблю так, як хочуть, але прийде час і оце моє капланство, до якого тягнуть силою, принесе шкоду не тільки мені і родичам, але навіть королівству, бо, як свідчить найбільший філософ, нічого не може бути тривалим, що грунтується на примусі. Усі присутні можуть засвідчити, що саме такими були мої слова, а подальший перебіг справи явно те підтвердив. Далі все відбувалося швидко. Родичі не дозволили жодної затримки, не дали часу спокійно подумати і ледве чи не в путах повезли мене до львівського архієпископа, щоб висвятити на послушника, без волі єпископа моєї єпархії. У Львові посаду архієпископа займав тоді Петро Стажеховський 34, муж доброчесний, але простий і грубий: його пов’язували вельми тісні зв’язки з моїм батьком. У переддень освячення він, аби задовольнити батька, намовляв мене прийняти субдияконат, виставляючи ті самі докази, що й батько. Та я був глухим до його лайки. Нарешті, обурений впертими наполяганнями, відкинув уже всяке почуття пристойності і, не лякаючись архієпископа, в присутності батька і багатьох присутніх сказав, що як каплан піду услід за родом своєї матері, – який походив, як відомо, від священиків обряду грецького, – і колись одружуся. Усміхнувся на це архієпископ. “То потім побачимо, – мовив, – а тепер чини, як ми хочемо”. Сказано – зроблено. На другий день вранці надійшла мить освячення. Мені веліли прийняти ступінь субдиякона. Гідний гніву божого, проходжу на очах у батька і гурту приятелів перепоясаний, як і інші, єпитрахіллю субдиякона. Архієпископ тим часом виконував усякі чинності, що супроводжують звичайно освячення на каплана. І от, коли дійшов до мене і коли усі, хто приймає освячення, одержували від архієпископа святе причастя, я, який попереднього дня прийшов додому після вечері напідпитку (і таким чином не міг приступити до таїнства), утримався від святого причастя. Всі сприйняли те за недобрий знак. Коли ж побачили, що я став субдияконом і без того (а за звичаєм предків, як знаєш, нікого не можна висвятити ні на який ступінь, хто не прийняв євхаристії), вирішили, що те освячення незабаром якимось дивним чином буде спаплюжене. Отаке недійсне посвячення на субдиякона викликало гнів батька, який пізніше прокляв усе моє потомство. Того самого року на тридцятий рік мого життя, як уже казав, швидко отримав од згаданого архієпископа дияконат, а згодом капланство, нехтуючи вартістю тих ступенів.
Я навіть капланством нехтував, уважаючи його за гідність, нав’язану мені всупереч волі. Пам’ятав і про своє грецьке походження. Внаслідок цього на моїх пребендах, які мав на врожайній Русі, тлумилися всякого роду наложниці, з якими жив по-сороміцьки й огидно, як другий Геліогабал. Раз тільки в житті відправив святу месу, і ніколи більше. Прилюдно вихваляв міркування Лютера супроти римського целібату й оголошував вищість шлюбу священиків грецького обряду. Крім того, видав латиною промову, спрямовану проти целібату, де рекомендував капланам шлюби. Виступив там претензійне за шлюб як засіб проти розпусти. Промову ту вже тричі видано в польській, німецькій та французькій друкарнях. На багатьох вона справила таке велике враження, що схилила багатьох капланів у Польщі до одруження і збурила суспільну думку в цілій короні Польській 35. Оскільки Ян Дзядуський 36, єпископ перемишлянський, вважав, що моє освячення, проведене без його згоди, є недійсним (та й з приводу тієї промови часто виступав проти мене в різних своїх едиктах та інтердиктах), тому, зрештою, оголосив публічно, що мене не можна допускати до відправи святої служби божої. Я відповів на те явним бунтом і засвідчив, що одним заходом заспокою всі його вимоги: розігнав повій, одночасно зрікся освячень, а небавом ще й призів додому дружину. Отак учинив. Після смерті батька, а незабаром і п’ятьох рідних братів, коли весь маєток і вся батьківщина перейшла до мене одного, я зрікся передусім капланства і взяв дружину із шляхетного дому на ймення Магдалина, дочку Яна з Холма, дівчину, яка переважала інших посагом, вродою і цнотою. Це сталося на масницю року господнього 1551, на 32-й рік мого життя. Єпископ мій не подарував мені того. За те, що взяв дружину, того самого дня (хоч і побоювався натовпу лицарів, що зібрався мене захищати), оголосив мене бунтівником, вилученим із суспільства (ніби я є і мене нема), після чого прокляв, зажадав конфіскації маєтностей на користь скарбу і присудив до вигнання. Вирок його був сповнений найгостріших висловів, якими зневажав мене і моїх нащадків. Далі свідомо пропускаю багато чого, бо не вистачило б і дня на обрахування всього по черзі. Згодом дійшло до того навіть, що моя особиста справа набрала в короткий строк публічного розголосу. Це питання, подане на розгляд сейму в Пьотркові37, збурило проти єпископів усі стани в королівстві. Адже то було чимось новим – прикладом, небезпечним для всього шляхетського стану, бо єпископи, крім відлучення від церкви, наважилися накладати такі кари, які може накладати лише король, як наприклад: вигнання, конфіскація маєтків, заслання. Шляхта польська воліла зносити будь-що, тільки б не допустити вкорінення такої жорстокості в Польщі. Чого ж іще треба? Коли посли, що зібралися з усіх земель, бурхливо і з таким душевним хвилюванням обговорювали мою справу в присутності короля (мовили, що досі в нашій Речі Посполитій Польській жодної справи ще не обговорювано з такою поспішністю), сталося так, що, доки король розмірковував, найвищою волею всіх єпископів вирішили, щоб Миколай Дзєжговський 38, архієпископ гнєзнєнський, звільнив мене від єпископського відлучення од церкви до того часу, доки апостольська столиця прийме щодо мене якесь рішення. Те зняття кари відлучення од церкви передбачалось на рік. Воно заспокоїло хвилювання в сеймі. Але насправді, доки я, за посередництвом моїх опікунів, вельми часто і надаремно благав найвищого каплана римського, архієпископ знову наклав на мене попередні церковні покари (про це свідчить едикт), і я ледве зносив ті нові кривди. Я бачив щодня, як множаться в Польщі і поширюються найрізноманітніші згубні єресі через несправедливості єпископів, але не хотів роз’ятрювати того суспільного чиряка. І хоч із-за повторного накладення церковних кар я був усунений від служби божої, багато, однак, говорив на оборону святощів од єретиків, багато писав і дискутував з ними прилюдно. Не брешу ніскільки. Мої праці відомі всюди і самі за себе хай свідчать. Крім того, і його королівська величність раз по раз заступався за мене перед найвищим капланом. А той відкладав нерозглянуту справу до найближчого синоду. Протягом семи років зносив я те зволікання спокійно, як тільки міг, сподіваючись, що справедливість папи врешті покладе край моєму стражданню. Тим часом прибув до нас легат, єпископ Камеріні, попередник, який скликав провінційний синод до Варшави, і там, коли вислухав виклад справи і довідався про вирок синоду, з допомогою діючого на благо загального спокою єпископа Валєнти 39, наступника Дзядуського, мужа шляхетного і в науці та доброчинності видатного, увільнив мене від усього процесу і дозволив поки що тримати дружину, аж доки апостольська столиця не узаконить мого шлюбу.
Таким був перебіг і таким кінець мого життя, навчання і всяких прикрощів, вельми шляхетний і вчений Коммендоні! Тобі залишається виконати останній акт – потурбуватися про те, щоб найвищий каплан узаконив мій шлюб. Покірно прошу, аби ти того для мене домігся. Дбаю отак і пильную, щоб усе полагодити якнайкраще не тому, що боюся за майбутнє своїх дітей. Хочу, щоб згадка про моє капланство, яке виконував колись всупереч моїй волі, не стало дітям моїм на перешкоді до успадкування маєтностей. Боюсь також, щоб не вдалися до цього єретики. Я був у Польщі найзавзятішим охоронцем маєстату папи супроти єретиків, хоч сам відверто з ним порвав, бо одружився і спородив дітей. Читай книги, видані єретиками проти мене4 , тоді зрозумієш, що вони бачать у мені головного супротивника. Я не перестану боротися проти цих негідників і безбожників і покажу до того ж, що разом з дружиною і дітьми дотримуюсь вірності папі римському. Як і про що пишу, засвідчують мої вельми численні книжки, недавно видані латиною, як наприклад: “Химера” – проти Франциска Станкара, а також польською мовою: “Екзекуція” і “Компас”. У тих працях переконую поляків, що папа є головою і джерелом правди Польського королівства. Якщо це усунути, Польща впаде й розсиплеться.
Нині маю ось у руці “Політію королівства Польського”, написану на зразок книг “Політики” Арістотеля. В тій книжці захищаю примат нашого архієпископа гнєзнєнського над ворогами і говорю чітко, що якби Польща не спиралась на той примат, то Польське королівство разом з королем не змогли б уціліти. Та праця зі всіх боків заслуговує на те, Щоб її пізнав і ти, а мені велів перекласти з польської на латину, коли тільки знайду більше вільного часу. Та розмаїта справа, народжена з найглибшої філософії не тільки арістотелівської, а й нашої, католицької, тут всебічно висвітлена. Побоююсь, однак, чи зумію перекласти її для тебе на латину так, як хочу і повинен. Спробую 41 все ж і переконаюся, що рамена спроможні нести, хоч у чомусь, може, сили й не стане. Тебе ж прошу, аби порадами своїми заспокоїв мене колись і дав відпочити, усунувши причини моїх поневірянь. Не буде, гадаю, непристойним і легковажним, якщо попрошу, щоб у своєму вироку відзначив того, хто в сармацькій землі завжди виступав проти єретиків, постійно борючись з ними вдень і вночі, захищаючи найвищу гідність апостольської столиці. Знай, що я зажив собі стільки ворогів, скільки єретиків є у сармацькій землі і в Німеччині. Але сповнений віри в буття бога, не керуючись ні користю, не чекаю жодної ласки, живу, оточений ворогами, задовольняючись убогим набутком. І, незважаючи на все, даю свідчення моєї вірності апостольській столиці: словом, пером, ділом. Якщо із-за моєї згаданої тут легковажності ти перестанеш дбати про знану твою доброчесність і спільну справу, якій служиш, не гордуй мною. За це воздасть тобі справедливу віддяку той, що воздає кожному по заслугах. Знаю, кому звірився. Бувай здоров, найласкавіший!

Подано в Радимні, єпископськім місті,
в єпархії Перемишлянській, року господнього 1564,
на другий тиждень пришестя.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)