“І нудьга ж осінньої негоди…”
І нудьга ж осінньої негоди!
В сірій мряці серце потопає.
Та пливуть, пливуть понурі води,
Брінінг пада, Папен уступає.
А тепер – такого не було ще!
Ані жаль, ні сумнів не в’ялили,
Відколи пройшли по давній площі
Ці зухвалі штурмові відділи.
Вранці вийдеш: вулиця – привітна,
І здається, з кожного обличчя,
З тіл пухких і подушок у вікнах
Повіва шістнадцяте сторіччя.
Кождий знає: сталося велике,
Відчуває кожний цілим тілом,
Коли знову серце чоловіка
Легковажно вірить захотіло
У міцного, радісного Бога,
У надії чудодійні зела.
Ой, недурно соняшна тривога
В бароккових лініях костела.
Недарма душа твоя іскриста
Жде прудкого вітрового лета,
Що несе в лункі провулки міста
Переможний клекіт арбалета…
Бо крізь ночі, тихі і сумирні,
Крізь твої розіспані світанки
Продуднять іще яснопанцирні,
Тільки не комонники, а танки.
Що ж, коли нової віри келих
Понесуть для заходу і сходу,
Я також піду в рядах веселих
Тридцять років жданого походу.
1934
(1 votes, average: 5,00 out of 5)