ПІЗНАННЯ
І
Пізнавав я Леніна без екскурсоводів –
Не було музеїв у нашому селі.
Та вже як зберуться діди на колоді –
Де вже тим політикам – замалі!
Взагалі у нас говорять – як ходять:
Прямо, повноросто, навпрошки.
Через кон’юнктуру, мов через колоду,
Чешуть не питаючись дядьки.
А чого б це їм хвостом крутити,
Коли кожне слово іде в зело.
Та й нема такого цабе на світі,
Котре б хлібороба з посади зняло…
Дак отож і я,
молоде та зелене,
Зважився спитать: – Товариство діди,
Дуже вже ви гарно
кажете про Леніна,
Як би ж і мені, порадьте, дійти
До тієї книжки
чи до брошури,
Де про все узнать вам довелось? –
Глянули на мене діди похмуро
І сказали так:
– Молокосос.
Ленін був серйозний чоловік,
Не в брошурках (узяли ще моду!),
Жаль, великих родить не кожен вік,
Але як уродить –
то вже уродить!
А чого це так,- сказали діди,-
Сам до тої істини дійди.
II
Пізнавав я Леніна без екскурсоводів…
Де вже там у трясці екскурсоводи!
Мати у колгоспі від третіх півнів,
Баба день крізь день кривуля на вгороді,
Я в чужих баштанах стрічаю північ…
Батько? На запитання наївні
Навіть озиратись ми не хотіли,
Бо у нашій славній Зачепилівці
Тих батьків на пальцях ми лічили.
Так і ті на ноги притомилися –
Узяли собі на поміч милиці.
Дехто замість себе прислав повістки.
Мій – то взагалі пропав безвісти.
Інші, як лягли на дно окопу,-
До сьогодні чесно стережуть Європу.
О такій порі, молоде та зелене, я
Починав, братове, пізнавати Леніна.
Без екскурсоводів, самотужки,
Зошити за поясом, як водиться.
А він мені з читанки гарно мруживсь,
Посміхався приязно, як до родича.
Я до нього зовсім підходив близько,
Певно, лише дітям отак дозволено.
І світились очі глибоким блиском,
І рясніли зморшки, важкі і зболені.
Він моєму серцю являвся різний:
Молодий і дужий, сумний і грізний.
То лише з майстерень Худфонду –
на подив –
Він чомусь однаким у світ виходив.
Так, мов не любив на світанки дивитися.
Так, мов тільки й мріяв у кабінеті,
Щоб понад майдани здіймать правицю,
Навіть як хотілося знять кашкета.
А я ж, хлопці, знав, що правиця визнана,
Окрім того, ще ж і рукою звалася,
Котра білим голубом заметалася,
Коли кров між пальцями з рани бризнула.
А вона ж була і не тільки владною,
А такою теплою і тихою,
Коли білий чубчик хлоп’яті гладила
І в жіночих косах коханням дихала.
ІІІ
Через гони літ, вже не так і зелений,
Я ще глибше, друзі, ішов до Леніна.
Він мені навстріч – небуденний і різний:
Молодий і древній, м’який і грізний.
Гнівно рокотав непідкупністю всею,
Коли гримував я його під месію.
Відвертавсь од мене, як від поліна,
Коли аж свербіло пройтись на колінах.
Як він саркастично сміявся, хлопці,
Коли прирівняли його до сонця!
(- Краще вже,- казав,- коли так напосіли,
Бути своєчасним дощем на посіви).
Хмаривсь, коли, перш аніж вибрать двері,
Я на нього зиркав, як на суфлера,
І радів, і схвально кивав бородою,
Коли був я просто самим собою.
Можна б його довго і дуже хвалити
Мармурово-бронзово і в граніті.
Та ніхто й не проти – як гарний пам’ятник,
Коли він під небом людської пам’яті!
(3 votes, average: 4,00 out of 5)