ПОВІСТЬ ПРО УЛЯНУ ОСОРГІНУ
Егда же мужу єя на царских службах
бывающу лето или два, иногда же по три
лета во Астрахани, она же в те времена
по вся нощи без сна пребываша, в моль –
бах и в рукоделии, в прядиве и в палич –
ном деле.
Изборник
Жінки запашні, повелительки ночі,
вабкі, яблукасті в терпкім повносоччі,
ви мову творили, щоб тільки збагнули
мужі, що до всього, крім себе, нечулі.
В освяченім лоні пекучо-солоні
краплини, заронені в росяну ніч,
опуклюють світлом тремтливі долоні,
що тінь відгортають від спогаду пріч.
Спорудниці злагоди, кличете долю,
шовковою ниткою змірявши світ,
куди полетіли мужі ясночолі,
здрібнивши копита і втративши слід…
Навіщо вам слава, намарне здобута,
якщо дичавіє самітня душа?
Хоч сплющене ім’я в губах – не забуте,
в молитвах, у шептах воно не втіша.
Нема що мовчати, та тиша обтяжна
жада, щоб її розітнули навпіл,
щоб терпкість її на долонях розважить
і так, як хлібину, покласти на стіл.
Метровою голкою шлях позшивали,
що весь розволікся від ситих дощів…
Ген-ген засвітився на конику чалім
верхівець якийсь у крилатім плащі.
Він звістку везе про поразку чи славу –
тріпоче на вітрі нервовий платок…
Ах, сльози прокляті: ні цятки, ні плями,
і давить у горлі повітря ковток…
Свічарниці, з меду свічки відливайте,
продовжуйте погляд за межі вогню,
здобичники слави, у слово вертайте,
бо пам’ять про вас нагадала стерню.
Бо простір замкнули жіночі обличчя,
бо зерна у яблуках, зерна – не цвіль.
Бо їдуть на срібних колесах візничі,
везуть сивину і сумну заметіль…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)