ЗАСПІВ
Доньці Марійці
на спомин
і пригадку
І
Геть весни, осені, літа i зими!
Не знати скільки ще прибуде вас!
Moї шляхи змінялися нераз,
але де знайдуть відпочинок рими,
де спиниться розбриканий Пегас,1
щоб, скинувши їздця разом із ними,
вернутись знову вільним на Парнас? 2
ІІ
Отож не знати де, коли i як,
чи в цій, чи може іншій гемісфері,3
чи може розатомлений, в етері,
знайде притулок батько твій бурлак,
що вже давно чужі ключкує двері
i, вийшовши з подільських кобеляк,4
спинивсь на час в тирольському пленері.5
ІІІ
А тих дверей чимало i було,
(яких із “надцять” або й більше може),
та вci вони одна на одну схожі, –
крутих східців усе до них вело
без ліку. Біля “цербер” на cторожі,6
а заборони літерне чоло
наставилось уперте i вороже.
ІV
“Вступ заборонений для пciв i втікачів” 7
на мовах неможливих i можливих
стояло там, як за часів щасливих,
коли Конвент Европу був учив,8
як це Шенье й Лавуазьє шкідливих 9
вкорочувать i плодив партачів
балаканини, слави й помсти хтивих.
V
Онуків їx, – творців нових темниць,
нового міжпланетного звичаю,
утопленого в послуху одчаю, –
поборював твій батько i границь
був змушений шукать нового краю,
щоб утекти кайданів i в’язниць,
наганом вдосконаленого раю.10
VI
Але пощо тепер про це писать!
Як дасть Бог виростеш – в грубезнім томі,
у власнім вільнім i щасливім домі
ти зможеш все це вільно прочитать,
згадавши всіх отих, хто в бypi й громі
змагань, під застінком погроз, проклять,
стояли на вкраїнськім переломі.
VII
Тим, що схилились – доля – забуття!
Пощо бліді тривожить їxнi тіні!
У гумус обернутися билині,11
(є каяття – немає вороття),
лише дуби самітні на рівнині
стоять дороговказами життя
малій, слабій, заблуканій людині.
VIII
Ах, Боже мій! I знов забрів у даль!
Що ж для майбутніх лишиться доцентів,
мaгicтрiв, професорів i студентів,
як зужию ввесь патос i мораль 12
для власних римових експериментів?
Який до мене буде мати жаль
майбутній здвиг врочистих прелегентів! 13
IX
Тож геть цю повінь міжнародніх рим!
Дай рученятко, серденько Марійко!
З тобою помандруємо удвійку
у тi часи, що, мов би синій дим,
з багать чабанських в’ється ще нестійко…
Але ось-ось розвіється, i з ним
сплинуть згадки, як дальня коломийка.
X
Про тi часи не чутимеш ніде,
того не прочитаєш в жаднім творі,
про що тобі оці рядки говорять,
про що тут мова спомину буде:
це твого роду безбережне море,
що здаля рокотом легенд гуде,
несе на щоглах тi самі прапори,
XI
що й досі ще не стратили ціни,
хоч перебули вже не в одній кризі!
Їх заклики у нашому девізі 14
“свобода й честь” голосять з давнини.
Cтоpiнкy кожну у родовій книзі
позначили вже віддавна вони,
стояли на мечі i на чепізі,
XII
на сволоках, підніжках олтарів,
та найчастіше у відважнім серці,
що не вмлівало на останнім герці,15
запалювали очайдушний зрив,
були в палаючім сп’янілім скерці 16
кохань, i в праці повсякденних днів…
Легенди, доню, ці з минулих літ
прийми у дар, а дещо – в заповіт!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)