МАРКО ПЕКЕЛЬНИЙ
…отож
випросив я врешті у долі
погляд Горгони
і спершу – злодія скам’янив;
все він крав:
і золоті канделябри в церкві,
й останню сорочку в жебрака;
збожеволівши,
він мріяв відшукати і викупити
свою дружину з дитиною,-
бо колись
їх насильно забрали з собою
цигани.
( Перед тим –
він покинув її, молоду і вродливу,
з малою дитиною на руках,
а сам –
повіявся із музикантами приблудними…
а ще перед тим –
вона потрощила його старенькі цимбали,
бо переконалася,
що з музики, як і з візника,
господаря немає),-
але звідки було мені знати про все це? – я бродив
І кам’янив жителів нашого містечка.
Тож по кількох місяцях
важко було перейтися моїм містечком,
щоб не спіткнутися об камінну брилу.
І тоді
жахнувся я своїх діянь
і збагнув:
“Ніхто не має права
бути суддею в цьому світі”.
У розпачі
спробував я вирвати свої очі,
але вони знову і знову
виростали,
як голови у змія,-
і зажадав я
побачити себе,
але дзеркАла і вОди
не приймали мого відображення.
…Ось вже скільки віків
я боюся дивитися на щось живе;
очі мої навічно опущені додолу –
тож та земля, по якій я ступаю,
все кам’яніє і кам’яніє.
Доношуючи свої залізні черевики,
я однак не втрачаю надії,
що колись нарешті
і я потраплю
під погляд
Горгони
(2 votes, average: 2,50 out of 5)