ПРОМЕТЕЙ I
Як зараз бачу: з-за ріки –
Дві кручі, наче маяки;
Одна зелена, чорна друга.
Чи літнє сонце, чи зав’юга, –
Вони стоять собі віки.
На чорній кручі чорний дуб,
Як добрий воїн-вітролюб,
Весь посмаглілий, обгорілий,
Стоїть на кручі потемнілий.
Кому б сказати все? Кому б?
А тиха пристань ожива:
В артілях виспіли жнива,
Вантажать динь багряні кулі.
І кавуни лежать поснулі.
За човном човен підплива.
Од цигарок снується дим,
І пахне житом молодим,
І рибним виловом багатим,
Сухим засмоленим канатом
І тютюном, як спирт, міцним.
Чому ж та круча нависа?
Чому лиш чебер та роса
Лежать на схилі одиноко
І стовбур спалений високо,
Як меч, ввігнався в небеса?
І
Отож на пристані, як сон
Зморив, узяв собі в полон
Артіль вантажників і тиша,
Замків закованих міцніша,
Лягла на кручі й на затон,
П’ятірка сивих плотарів
Сиділа в тінях яворів.
Варили кашу на триніжку,
А молодий козячу ніжку
Смоктав і річ сповага вів.
Я теж підсів до них…- тоді
Дощі пройшли і на воді
Ще хвилі в’юнились, ще зорі
Стояли тихі та прозорі,
Як перші маки молоді.
Ще вечір спав в очеретах
І полохливий мокрий птах
Шукав гнізда. Об тій годині
Знайшли їх трьох в оцій долині:
Один юнак, а два – в літах.
Знайшов їх хлопчик із села
Із нашого. Смертельна мла
Ще молодого не зв’ялила,
А двох старіших обпалила,
Холодні очі сповила.
Вони уткнулися в пісок,
Немов заснули на часок,
І землю гріли під собою,-
Шматок землі, одбитий з бою,
Плацдарм – на метр а чи на крок.
То добре – німців ні душі.
Шумлять пошерхлі комиші.
Бійців тих два, прийнявши муку,
Плече в плече, рука на руку
Лежать. Видать, товариші.
А третій попросив води,
Хлопчині каже: – Підведи,
Я ще живий, підходь-но ближче.-
Його сховали на горище,
І ранок змів його сліди.
То був юнак не з ближніх міст,
Чи комсомолець, комуніст,-
Ніхто не знав. Знайшли солдатом,
То вже й мовчок. Немов за братом,
За ним дивились. Падолист
Іще не вийшов із дібров,
Ще жовтень літа не зборов.
І в ті години, ясні й гожі,
Юнак вже зводивсь насторожі,
Відчув живу, гарячу кров.
Кажу, він був не з ближніх сіл,
А десь з Смоленщини, де стіл,
І хата, й люди – всім привітні,
Зайди у лютому чи в квітні,
То хліб і сіль – завжди навпіл.
І в нас, і в них – цвіте в маю,
Жита одні, в однім краю,
А вечорами – хлопців гулі,
А влітку в них такі ж зозулі
Кують в дубовому гаю.
Дніпро із їхніх шум-борів
Тече до нас. А в матерів
Такі ж смугляві, чесні руки,
А в довгі дні боїв і муки
І їхній край, як наш, горів…
Отож у темінь зорову
На в’ялу, скошену траву
Його поклали у стодолі,
Забинтували груди кволі.
Нічого,- каже,- оживу.
Неначе з тяжкого труда,
В пилу сорочка – аж руда.
А він хазяйці: – Що там, мати?
Смертям двом,- каже,- не бувати,
Одну ж обдурим, не біда.
Сусід одежину дає:
Своє зніми, бери моє,
Ось, ось-бо німці будуть скоро.-
Він гляне скупо і суворо:
Ні,- каже,- буду вже як є…
Лежить – в пілоточці своїй,
У гімнастьорці польовій,
З кишені вийняв білу хустку,
Неначе їхав у відпустку,-
Затримавсь на передовій.
П’янить ромашкою трава,
І він, неначе у жнива,
Приліг спочить, сказати слово,
А тільки рана випадково
Йому дихання забива.
Заснув. І сниться сон. Як тінь,
Все метучи у пил і тлінь,
Виходить смерть, старенька сваха,
З мішком дорожнім, костомаха,
Бреде між часу й поколінь.
А проти неї вітер-птах,
Отой, що виріс у житах,
Що гне дуби, як буйні коні.
Питає смерть: – Боєць на сконі?
Я з ним пограюсь попервах.
– Ні, не пограєшся, стара,-
Говорить вітер,- не пора,
Давай-но битися з тобою,
Як переможцем вийдеш з бою,
Кульгай, бери його з двора.
Як свисне щерблена коса,
Аж кров’ю бризнула роса,
А вітер: стій – і вище в тучі,
Метнув на неї гори-кручі,
Аж захитались небеса.
Вона на нього – сліз потік,
Полки журби, – збирала ж вік.
А він – цвітінням, літнім громом,
Огнем любові, всім відомим,
Стару у піджилки підсік.
Та смерть сміється: – Братку, бре! –
За косу й знову за старе.
А він снаги узяв між люди,
Гарячим щастям їй у груди,
Та смерть і щастя не бере.
Він – блискавицею до ніг,
Хлібами, плодом, все, що міг,
Зібрав. А смерть жує охоче,
А костомаха, знай, регоче,
Кульгає в двір і на поріг.
І просить вітер у бійця:
Постій зі мною до кінця,-
І людським серцем – в очі смерті,
Спалив, стоптав кістки потерті!
Ще є в людей такі серця!
Сміявсь юнак о другім дні.
Це,- каже,- в роті по мені,
Мабуть, скучають. Сни на руку.-
А за вікном земля од гуку
Тряслась і корчилась в війні.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)