ПРОМЕТЕЙ II
Ви чули, як шумлять бори
У вересневі вечори?
І кожен вечір – у шоломі,
В шинельці – в далі невідомі
Несе багряні прапори.
Де він спочине на землі,
Під курним небом, в ночі злі?
А з ним за дальніми містами,
За ріками і за мостами
Курличуть мирні журавлі.
Бійцю полегшало, він міг
Вже підвестися на поріг,
Картоплю, зварену в “мундирах”,
Вже їв, як є, в розмовах щирих
Летів, як птиця, в даль доріг.
Він думав часто, що в полку
В таку годину, в ніч таку
Об нім забули. Про кончину
Сам комавдир в сумну годину
Промову висказав палку.
Що, може, на передовій
Його шукав весь перший рій.
Та де ж? І дощечку з зорею
Йому зробили, й над землею
Вона над іншим кличе в бій.
А він живий, дивись, живе!
Чуття бринить легке й нове,
Ще день чи два – і він, нівроку,
Глибінь Дніпра, ясну, широку,
Не в човні – сам перепливе.
За ним – до смертної межі
Німецькі кулі, як ножі,
А з ним услід – дніпровські бурі,
І сміх радий, і дні понурі,
Й вітрів осінніх мятежі
Перепливуть. Такі дива.
То буде радість, а слова
Самі поллються.- Як ти? Звідки? –
А рани дві – важкі, як свідки,
Та ще в сивинах голова…
Чекай, це все в потоці мрій.
Заходить хлопчик, вірний твій
Товариш. Він тебе німого
Знайшов із матір’ю й до свого
Двора приніс. Живи. Радій.
Ну що там, хлопчику? Сідай.
А що казати? Німцю край!
Година, бачите, сувора,
Не сплять учора й позавчора.
Гелгочуть, шепчуть. Що там – знай!
Видать, капут? – Мабуть, капут!
Гармат наставили он тут,
За нашим садом в огорожі,
Блукають тихо на сторожі,
Один другому: – Гут? Не гут!
А щоб вас чорт узяв, сичі!
І ще що бачив? – Що? Вночі
Вже осінь глянула до двору.
Мені б до школи в цюю пору,
Та школу замкнуто, й ключі
Украли німці. А в ліску
Кленове листя по піску
Лежить багряною габою,
А чорногузи між собою
Клекочуть на старім містку.
І ти Смоленщини поля
Згадав обкошені. Рілля
Біліє в бабинім тім літі,
Немов по всім широкім світі
Полотна білі простеля.
Калина в пурпурі, дуби,
На отчій хаті голуби
Злітають в синь, гармошка грає,
І так-то грає – серце крає,
Що вмри,-а згадуй і люби!
Снується вечором легка,
Глибока й тиха, як ріка,
Забута пісня за пороном:
“Звезда полей над отчим домом
И матери моей рука…”
Ах, світе вольний, грозовій,
Як я люблю тебе! В нічній
Осінній тиші хоч книжчину
Ти почитай мені, хлопчино,
Світи ліхтарик, хлопче мій!
А що читати? Книг нема.
Тут за листівку – всім тюрма,
А ви про книгу. Де та книжка?
Хіба “Кобзар”…- В очах усмішка.
Побіг, руками обома
Несе. Сухий листок-папір
У книжці, видно, з давніх пір
Не раз прочитаний, жовтавий,
А жар його, а поклик правий
Легкою мірою не мір.
І вже бреде сліпий кобзар,
І Гонта кличе на пожар,
Кавказькі гори, в млу повиті,
Рясною кровію политі,
Чолом підводяться до хмар.
І Катерина півжива
Дитя в хуртечі сповива,
Сніги колишуться над нею,
Орел жадібний Прометею
Криваве серце розбива.
То хто ж він був? – То був юнак,
Що в бога вкрав вогонь і знак
Того вогню приніс людині.
Читай-но далі.- Мерхлі тіні
В кутку хитаються, як мак.
І бог убив його? – Ні, ні,
Скарав довічно, в єдині
Прикув до скелі, мов к порогу.
То й що? – Він не скорився богу.
Ото людина!..- Так одні
Собі удвох у пізній час
Щось гомонять. Ліхтар погас.
Вони вже сплять ополуночі,
І Прометея зорні очі
Їм в сні ввижаються не раз.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)