ЗЕЛЕНЕ ВЕСІЛЛЯ

Балада

І
Вона – санітарка із сотні “Хорта”,
Він – “Лицар” із сотні “Верхрата”.
Зустрілись у місті, де сині хребти
Зняли в піднебесся Карпати,

Зустрілись на площі, де чети УПА
Проходили під прапорами, –
Там їх командир “Чорногора” упав,
Убитий вночі ворогами.

Повстанці на помсту довершили чин.
Під ранок на місто напали,
Убили п’ятьох емгебистів-старшин,
Молодших солдатів прогнали.

Проходили хлопці під шум прапорів.
Леліючи в душах відвагу,
А сурми зухвалих гуцульських вітрів
Сурмили про їхню звитягу.

… Він першим її серед гурту впізнав,
Щасливий, на мить задивився:
– Маріє! Марійко, а я вас шукав.
– Даниле! – За руки взялися.

Згадали про Львів, ті шкільні вечори,
Знайомство і перший їх танець…
Тепер вона – “Зірка” у сотні “Хорти”,
І він – український повстанець.

– Марійко, я справді шукав вас тоді,
Ходив по всіх вулицях Львова.
Тоді у вас коси були золоті
І сукня модерна, лілова.

Тепер в неї зачіска, як. у стрільця.
Лілової сукні немає.
О, як усміхається дівчина ця,
Всю душу до серця проймає.

Як дивиться лагідно й ніжно вона,
І треба ж вродитись такою…
Якби не “Вєрхрата”, якби не війна,
Забрав би її із собою.

– А де оті хлопці, що вас берегли?
Була в мене з ними проблема.
– То друзі мої… Всі вони полягли
У Равських лісах, в сотні Ема.

Ще довго вони гомоніли, та враз
Озвались ворожі мотори…
Луна донесла командирів наказ
Відходити сотням у гори.

Здригнувся майдан. Поспішали усі,
А двоє лишились стояти.
І тільки зітхання від їх голосів
Хотілось багато сказати.

Підбіг чотовий, взяв під руку її:
– Ходімо, там ранено друга…
За містом уже почалися бої,
Та як віднайти її вдруге?
ІІ
І став дорікати собі з того дня,
Що так відпустив її легко.
Чому не притримав, чому не здогнав?
Тепер вона в торах далеко.

Його не лякали жорстокі бої,
Ні пастки лихої недолі.
Все думкою марив зустріти її
І не розлучатись ніколи.

Був жвавий, а то як відчуженим став,
Вже думали, що занедужав.
Сотенний “Верхрата” його запитав:
– Скажи мені, що таке, друже?

Зітхав, відвертався, а потім сповна
Відкрив йому зболену душу:
– Я дівчину втратив… Вродлива вона…
І я віднайти її мушу.

– “Верхрата” згадав про кохання своє, –
– Десь бідна з дитям знемагає.
З думками про неї щоранку встає,
З ім’ям її спати лягаю.

Хоч важко й нестерпно у цій боротьбі.
Та що за життя без кохання?
– Можливо, що я допоможу тобі, –
Сказав командир на прощання, –

Якщо так з любові страждає вона,
Як ти через неї страждаєш,
Годі ще нап’єшся терпкого вина,
Великого щастя зазнаєш.

ІІІ
Сотенний не кидав на вітер слова
І час не любив марнувати.
Якщо хтось казав “Золота голова”,
То мав на увазі “Верхрату”.

Послав вістового з листом до “Хортів”
І ще трьох стрільців на підмогу
З наказом вертатися тільки тоді.
Коли вдовольнять їх вимогу.

Минуло два тижні, і на Синевир,
Якраз у зелену неділю
Зійшлися три сотні з віддалених гір,
Четверта – на варту довкілля.

Земля одягла найгарніші з прикрас.
Поляна, оточена бором.
Була для людей у цей сонячний час
Блакитно-злотавим собором.

Зацвів рушничок на шовковій траві
І ліг молодятам під ноги.
Пронісся над ними легкий вітровій.
Розвіяв намарні тривоги.

І очі щасливих до неба звелись,
Настала сподівана хвиля.
Вони пригорнулись, за руки взялись,
Їх сила нова полонила.

І вийшов священик із гурту стрільців
На площу, осонням залиту.
Тримаючи хрест у блаженній руці.
Він став промовляти молитву:

– …Святами словами я скріплюю вас.
Всевишнього буду благань,
Аби жодна сила, ні люди, ні час
Цей шлюб не змогли роз’єднати.

Ім’ям України завжди дорожіть,
Її зігрівайте любов’ю.
Все кревне довіку в серцях бережіть:
Пісні і свята, рідну мову.

Нехай вам господь подарує дітей.
Щоб дужі були і вродливі.
Шануйте себе і шануйте людей.
І будете завжди щасливі!..

Годі молодий з уст нектару надлив,
Вона прошептала: “Мій милий!
Чому нас з тобою так Бог полюбив?”
,.Бо ми і його полюбили”.

А потім вітали їх чети, рої,
Підносили скромні дарунки:
Дівчата – хустини, сережки свої.
А хлопці обійми й цілунки.

“Аркан” танцювали та ще й :,Гопака”,
А стільки пісень проспівали.
І про Сагайдачного, про земляка,
І про Дорошенка згадали.

Заквітчані коні, заквітчаний віз
Несли молодят у долину,
А гості й увесь зачарований ліс
Співали “Червону калину”.
IV
Весілля щасливців, як радісна мить,
Що людям життя осяває,
Яку не вернути і не повторить,
Минула, як все проминає.

Але розлетілась по світу лупа
На ціле повстанське запілля.
Прекрасна, не чута раніш новина
Про те синевирське весілля,

Про славний, святковий і радісний збір,
Про щирі вітання, єднання,
Про казку живу, чарівну серед гір,
Як вияв пошани коханню.

І це у ті дні. у тривожний той час,
Коли вся Московська держава
Лютує, шаліє, винищує нас
Неначе машина іржава.

У кожному місті, у кожнім селі
Творилися різні легенди,
Лише емгебисти кипіли у злі,
Казилися їхні агенти.

Як гончі, обнюхали цілі світи,
Розтоки, Бескиди, Карпати,
Аби розшукати повстанські сліди
І знищити сотню “Верхрати”.
V
А “Лицар” і “3ірка” із сотнею йшли
Лісами Розточчя на Захід,
У битвах-кривавицях пережили
Всі злигодні, втрати і жахи.

Вона – санітарка, а він – чотовий,
Розлука для них, наче рана.
Вона все зітхала: “Чи ти там живий?”
А він: “Бережися, кохана!”

Коли зустрічалися десь у гаю,
Ховала їх пуща гілляста,
Все ніжив і ніжив кохану свою,
Вона завмирала від щастя.

Любив ще дивитись на личко бліде,
Коли вишивала сорочку,
Коли говорила, що хоче дітей,
І першого тільки синочка.

А ще так бажала вона по війні
Відвідати школу у Львові,
Де з ним танцювала колись навесні
Той вальс – перший танець любові.

VI
Недільного дня на гірському плаю
Угледіли їх емгебисти.
Нечутно підкрались по стежці в гаю,
Дали їм ріку переплисти.

Дійти до будинку, в якому не раз
Й раніше вони зустрічались,
Тоді прозвучав знахабнілий наказ,
Аби добровільно здавались.

І вмить збожеволіли очі її,
– Невже тут кінець їхній мрії?
Чому розспівалися так солов’ї?
– Кінець нам, Даниле…
– Маріє!

На вимогу здатися кулі послав
З дверей, з бокового віконця…
Невже просто так день останній настав
І їм вже не бачити сонця?

– Кохана, втікай! Ти повинна втекти.
Біжи, я тобі допоможу.
Чому тільки я?
– Бо втечеш тільки ти.
– Без тебе я жити не зможу.

Та знову із лісу почувся наказ
Від люті сп’янілого ката.
– Маріє, втікай!
– Ні, є вихід у нас, –
Й натисла гачок автомата.

Ледь-ледь пробивалося слово слабе
Крізь кров’ю заюшені губи:
– Добий мене, чуєш! А потім – себе…
– Та як же?
– Добий мене, любий…

І зовсім благальне: ,Добий! Ой, добий!”
… Два постріли із револьвера…
А з лісу лунало у шалі злоби:
– Сдавайся! Сдавайся, Бандєра!

Коли із ярів мертвий вітер війнув,
І двері кати відчинили,
То жоден із тих ворогів не збагнув,
Який вони злочин вчинили.

VII
Донині в тім лісі могила сумна,
Вже зрівняна майже з землею,
Самотня, заросла, забута всіма
Лиш хрест почорнілий над нею.

Хто нині згадає про тих молодят,
Про їхнє велике кохання?
Хіба тільки сокіл прилине, як брат,
Побуде, почує зітхання

І знову злетить у захмарну блакить,
Щоб душі отих відшукати,
Хто щиро умів усім серцем любить
Й життя за кохання віддати.

Минули роки, проминуть і віки.
Палатиме сонце, як ватра,
Берізки стоятимуть там, як свічки,
І клени стрункі, наче варта.

1998

(1 votes, average: 5,00 out of 5)