Ноктюрн
Мов
З розжареного горна,
Бризкали Золоті осколки
На гранітний гребінь.
Під оранжеві звуки
Солов’їного горла
Народилася Вечірня зоря
У небі.
А спіле сонце
По городах,
Мов помідор,
Скотилося
В Остер…
Ти бачив,
Як у місяця із рота
Очерет росте?
Скоро,
Скоро
Боян-перепел
Про печаль
Свою
Людям скаже.
Ти бачиш,
Як Данило Нечай
На вороному.
Скаче?
Очі чорні
Так і бісяться,
Марно ляхи
Догнать прагнули.
П’є вороний воду
Із рота місяця
Губами спраглими.
Насторожує
Козак
Чоло русяве,
А вороний п’є,
Аж грунт грузне.
Аж зорю
Черкає очерет
Трубчастими стеблами,
Аж мускули грають
Жилавими стегнами,
Аж збруя брязкає
Бронзовими
Пряжками?
Смачно п’є..-
Та не сплять Ляхи,
Сини сучі,
Козаку на шию
Петлю сучать.
Палі стругані
З акацій
У землю вкопують.
Мов ті вовки-сіроманці,
По сліду скачуть,
– Козачі трупи,
Як снопи в копи,
Складемо на вигоні, –
Пани кажуть.
– Мої землі,
Мої води,-
Горлають воєводи.
…Тліло
Розбите громом,
Дерево.
З балки долинуло –
Брязь,
Брязь,
Брязь.
Вороного
З розпоротим черевом
Біля броду
Засмоктувала
Грязь.
Раз хоча б
Довелось побачить
Людині,
Як у кінських
Чорних очах
Місяць грав
На очеретині.
Вороний
Іржав,
Вхопившись
За жовті стебла
Коряг,
Він намагався
Вгамувати спрагу.
Хвацько осадивши
Змиленого коня,
Вершник відрубав
Праву.
Данило застогнав,
Каменем
Скотившись
До броду,
В глевкій
Трясовині багна
Він жадібно ковтав
Зеленувату воду.
Так жадібно,
Мов березовий
Сік пив,
Уткнувшись
Головою в коряги.
Позлазивши
З коней,
Він хотів
Підвестись,
Але очі
Запливали кров’ю.
У червонувато-сизих
Білках
Місяць нерестивсь
Жовтою ікрою.
Стежка від переправи
Вкрилась трупами,
Працював запорожець
Правою:
Ліва була відрубана.
Кров’ю парувала
Роздерта Сорочка.
Раптом
Данило упав,
Де в щербатих
Кінських зубах
Тліла зоря
Молочна.
Ляхи
Тут же його
І посікли.
Сходило
Сонце…
Мов
З розжареного горна
Бризкали
Золоті осколки
На гранітовий гребінь.
Під оранжеві звуки
Солов’їного горла
Умирала
Остання
Зоря
У небі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)