СКАЖІТЬ МЕНІ
Скажіть мені, коли хто правду знає,
А я її від інших не втаю:
Чому ніде сопілка так не грає,
Як в тому полонинському краю?
Внизу туман, вгорі блакитне море.
Вівчар на камінь сперся, виграє.
І ліс притих, заслухалися гори,
І ми в задумі – кожний про своє.
Безмовно тут, коли нема людини
З веселими отарами з долин, –
Ні шум потоків, ані гнізд пташиних
На висоті квітучих полонин.
Хочби одна знялася в небо зграя
І співом потривожила блакить…
Хіба десь беркут хижо покружляє,
Озветься звір чи вітер прошумить.
А сопілкар те безмовне царство
За мить коротку владно заселя
Потоків дзвоном, балакучим птаством –
Всім, чим гримить заселена земля.
Бо хто сказав, що серце у гуцула
Належить горам – тільки і всього?..
Воно і горде, і тривожно-чуле,
Й розлука ранить боляче його.
Десь там, внизу, і скрипки, і цимбали –
Далеких предків вигадка на те,
Аби ночей легіні недоспали,
Бо раз у північ папороть цвіте.
Десь там, внизу, над Черемошем бистрим,
Коли купає зіроньки ріка,
Не він – хтось інший солов’їним свистом
Свою зорю вечірню виклика.
Та він пожде – гуцул чекати вміє.
“Ось тільки ти – чи згадуєш, чи ждеш?..”
Вівчар на камінь сперся у замрії,
І я також замріявся… А все ж –
Чому ніде сопілка так не грає,
Як в тому полонинському краю?..
Скажіть мені, коли хто правду знає,
А я її від інших не втаю.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)