4. ЕПІЗОД
Запам’яталося навік:
Добрячу мали ми мороку,
Як підкрадався штурмовик
До нас із сонячного боку.
Він здалеку палив з гармат.
Він завивав і дико й страшно, –
І кулаки здіймав комбат,
Мов закликав на рукопашний:
– Вогонь!
– Короткими!
– Вогонь!
– У лоб його!
– В живіт!
– По п’ятах!..
Та з першим пострілом, либонь,
Уже не чули ми комбата.
Уже слова були невлад
У розпалі жаркого бою, –
І лиш трасуючий снаряд
Корегував тоді стрільбою.
– Мерщій, мерщій, навідники, –
Прикриємо себе й піхоту!..
Батьки й сини,
Сини й батьки,
Важку ми робимо роботу,
Зате оцей нападник – наш! –
Не полетить, шуліка, далі…
– Гей, Князькін, друже мій чуваш,
Не промахнися, не промаж,
Не пожалій фашисту сталі!..
І – єсть!!!
Нарвався на снаряд:
Упав. Горить, як добрі дрова…
І хвалить юний наш комбат
Семірку москвича Петрова.
…Скінчився бій – та не війна.
– Усі живі? Ну, й слава богу…
І чай несе нам старшина –
Відсвяткувати перемогу.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)