“Місяця срібний дзюб…”
Місяця срібний дзюб
Там, в далині, вгорі.
Місто – камінний куб,
Сум і сон – ліхтарі.
Зовсім звичайна річ,
І не помітив я –
Помандрувала ніч
В чорні, німі поля.
Зовсім звичайне все –
Стіл і папір, книжки.
Хвиля (чия?) несе
Тихі мої думки.
Зникла стеля, стіни –
Мов не було ніде.
Десь ідуть чабани,
Серце шляхів – тверде.
Чую твій перший крик,
Пращуре, крик землі, –
Ти у печерах звик
Слухать намови злі.
Темним мовив: моє –
Жінка, табун, стріла.
Онде твій син встає,
Бачить сонце й орла.
Перша думка летить
У неозорий світ,
Перша пісня дзвенить,
В пісні – сонячний міф.
Всюди літа орел,
Сонце горить для всіх,
Із золотих джерел
Ллється радість і сміх.
Може, й не син, а внук,
Може, не внук, а всі, –
Сходять зерна наук
В гімнах ясній красі.
Слово росте, живе
Квітка мала і дуб.
Півень співа, й пливе
Місяця срібний дзюб.
Думка росте, немов
Башту дме Вавілон.
Пристрасть, ніжність, любов,
Мрійника мудрий сон…
1924. ПРОСТІР. Київ, 1925; передрук із ПОЕЗІЇ. Мюнхен, 1957, с. 77-78.
(3 votes, average: 5,00 out of 5)