ТРУПАРНЯ
Осіння нічка зимна, бо зима надходить;
В шпиталі на подвір’я жовняр варту ходить.
Що ступить – камінь йойкне, більше нич не чути,
Хіба в кутку, в трупарні, розпачливі нути.
В трупарні світич світить, але вже конає,
При нім кровавий жовняр на смерть спочиває;
Під головов му цегла – і одна, і друга:
Не люба ж, любі браття, в цісаря заслуга?
Лежить покойний жовняр, світич коло него,
А шельвах став під вікни, дивиться на него,
І дивить, і гадає, що то може бути,
Що ніби плач голубки по трупарні чути?
Не видиш, милий брате? – онде на підлозі,
Де кров вмерлому з груді капле в дві дорозі,
Сидять діточок двоє – видко сиротині, –
Головкою б’ють до лави, аж ослони сині.
А з тими діточками повдовіла мати
Хиляє бідну голов, ніби хоче спати;
Ні плаче, ні голосить, бо, відай, не може,
Лиш часом-часом йойкне: “Боже милий, боже!”
Но господь Ї не чує, ні голодні діти;
Їх батько спочиває, свічка му ся світить.
– А кров чому підлогов, брате милий, брате?
– Чому та кров підлогов? – Не тобі то знати.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)