6. АВДИТОР

У Чернівцях в кам’яниці,
В широкій кімнаті
Сидя штири офіцери
У білих кабатах;
Сивий майор напередні,
За столом авдитор,
Штири шаржі, два геймані –
Всі будуть судити
Арештанта молодого.
Іване, Іване! –
Задзвонили у хоромах
Голосні кайдани.
Майор плюнув, гейманери
Повтирали сльози…
Отворились пишні двері,
А поганий профуз
Пхнув рештанта всередину –
Як та земля, чорний!
А авдитор молоденький,
Пишинй та моторний,
І за перо! – Як зовешся?
– Я, ласкавий пане?
– Тож-то нудний! Хто ж, як не ти?
– Іван, пишусь Званич.
– Відки родом? – З Буковини.
Ні батька, ні неньки.
Я остався сиротою…
Ще був я маленький –
Сиротою, мій паночку…
Боже милий, боже,
Коби знали, як то гірко! –
Сказать вам не можу,
Як то гірко!.. Мене били,
Мене катували,
У плуг мене упрягали, –
Не замордували,
Бо й мені бог тримав долю
У своєму світі…
Катерино, Катерино,
Рожевий мій квіте!
Як барвінок серед зими,
Зоря серед ночі,
Так ти мені була на світі!..
Да що я клопочу
Вас речами отакими!
Ви не ймете віри, –
Я мав долю, пани мої! –
Прийшли та остригли
Цісарськими ножичками…
Що мушу робити?
А я думав, пан авдитор,
Ще на світі жити,
Ще відтепер… Не судилось!
Така, мабіть, доля!
О пане мій, авдиторю,
Бодай-то ніколи
Лиш сироти без доленьки
Не було на світі!..
Духне веснов із-за моря,
Земля пустить квіти,
Уберуть їй рястом-гаєм,
Як у раю мая, –
Сипне хмара чорним градом:
Ні цвіту, ні раю,
Тільки зима леду крига.
Така моя доля!
Одружився, доробився
Та й думаю: “Гоя!
Тепер жити!” – От нажився!
Тепер, мабіть, стане…
– А чо ж ти втік? – Я не втікав,
А так пішов, пане.
Прочитайе оце письмо! –
Що я мав робити?
Я просився в капітана –
Не хотів пустити,
Ще й набився! А я пішов
На господню волю.
Я так думав: погодую
Діточок голодних
Та й вернуся назад в військо;
Пани не полають
За те, що для діточок
Хлібця устараю…
А хто ж для їх устарає?..
Пане мій, авдитор,
Скажіть мені щиру правду:
А у вас є діти?
– В мене? Нема! – Ох, як шкода!
Тоді би ви знали,
Як то серце дуже болить!..
– Ти дурень! – О пане,
Богдай вам не довелось
Ніколи у світі!..
Діти мої нещасливі,
Діти мої, діти! –
Та й заплакав. А авдитор,
Дивлячись на него,
По-німецьки викривився:
– А тобі, пся вего,
Не читали артикули?
– Які артикули?
– Про олово та про порох!
– Та ми, пане, чули
Ще й не оден; але про те,
Як діти вмирають
Із голоду, – це ніколи
В школі не читали.
Але я знав, що таке буде,
Пане мій, авдитор!..
Доле моя нещаслива!
Діти мої, діти!..
– А тепер же що думаєш,
Званичу Іване?
– Я думаю, що пустите
Хоть тепер додому,
До діточок!.. Пустіть, пани,
Пустіть, мої сизі,
Хоть на днину, хоть на півдня,
Хоть лиш на годину!
Я вернуся! Бігме, вернусь!
Не смійтеся, пане. –
Майор махнув; гарештанта
Назад у кайдани
Закували та й одвели
У катуш вартові.
А в справниці осталися
Судці з авдитором.
– Яку кару судитимем? –
Питається майор
Авдитора. – В шість вулицю.
Що кажуть гемайні?
– Ми просимо панів славних,
Може, подарують
Страшну кару! Він молодий…
– Ви, може, не чули,
Сякі-такі, що він утік?
Ще й то милостиня,
Що не кажем розстріляти!
– Ліпше, мабіть, гинуть,
Пане майор!.. – Нема коли!
Що кажуть капрали?
– Ми просимо хоть обменшить
Старшну, тяжку кару.
Хоть на буки! – Що за дука!
Фельфебри, а ви що?
– Ми так, як ви, пане майор;
Ми у всьому нижчі.
Хай улиця. – А що кажуть
Пани офіцери?
– Ми думаєм, що замалу
Кару засудили.
Розгніваєм єднорала,
А відтак що буде?..
Ми кажемо розстріляти!
– Нехай таки буде
При вулиці, – каже майор, –
Бо много писати;
Обершт просив не бариться,
Прийти в карти грати.

А другої днини о сьомій годині,
Як стали тамбори дрібний вірбіль грать…
Будь проклята мати, проклята та днина,
Коли породила ці вірші писать!
Коли породила очима дивиться,
Як будуть козаче тіло то кроїть,
Як буде кров червона, не чорна кров литься!
Дивіться, камрати, дивіться, дивіть,
Як ті тихі очі кров’ю підкипають,
Як профуз вужищем ті руки скрутив,
Як з-під синіх нігтів кров повиступала,
Як він ся, сердешний, в небо подивив
До того святого, що люди казали –
За хмаров не видко, за вірблем не чуть…
Там білі ангели лелуйя співають, –
Не горем убитий сердешний рекрут!?
А майор гукає, щоб дужче карати.
– З усієї сили треба, – каже, – бить!
Вам жалко, псі віри, тих білих кабатів
Да того реміння, що кров ме росить?
Сто буків!!! – Ох, боже, аж серце замліло!..
Зашуміли лози, як звіяний луг.
По білім ремінню, по кабатах білих
Пішла кров червона, як дрібний жемчуг.
А майор гукає в одно лиш, щоб бити!
Тричі обміняли крутий верболоз!
Вже крові доситу, і людям доситу.
Зомлів сіромаха… Всадили на нош

Та й одвезли до шпиталю.
Німецькі дохтори
Чи загоять наші рани? –
І бог не загоїть.
Бо глибокі… о, глибокі!
Чи як кажеш, друже?
А вни мене не питаються,
Чого серце тужить!..
Серце тужить, душа плаче,
Бо вни знають, за що.
Люди в серця не питають,
А кажуть: “Ледащо”.
От що, брате! Боже, боже!..
Він каже приймати;
Доки замкнуть в домовину,
Каже пропадати
Та дожидать з того світу
Гарнішої долі!
Може, прийде; а не прийде –
І то божа воля.
Чи ж нам доста не осталось
В широкому світі,
Коли дають поплакать?
Нерозумні діти!
А могила де осталась?
Коротка дорога:
На півсажня під мураву –
Ні світа, ні горя,
Ні майорів, ні прийомів,
Ні лютого лиха!
І холодно, і широко,
І любо, і тихо,
Як у раї, як у небі!
Да що нам гадати!..
Ходім лучче подивиться,
Як муть вибирати,
Пруття з плечей ті дохтори…
Не можу, не можу…
Ходім, брате, ходім прічки!..
Боже ти наш, боже!

(1 votes, average: 5,00 out of 5)