З ТАВРІЙСЬКИХ ДОРІГ
Навесні і в стужу, в жнивну спеку
Я тебе об’їздив, обходив,
Тавріє – любов моя далека,
Тавріє – незгасний мій мотив.
Сняться і тепер веселі грози,
Благодатна, по коліна, грязь.
Новотроїцьк, Нижні Сі рогози…
Де на воза сів, – отам і злазь.
Снятья бурі – чорні суховії,
Присмерки для поля й для душі.
В тім краю – мої рожеві мрії,
В тім краю – Чаплина й Сиваші.
Ми в степу дороги не питали,
Ми в степу ходили навпрошки.
Ще й, бувало, вірші тут читали
Людям комсомольські ватажки.
Ну навіщо та районна чайна?
В дальніх селах вічні матері
Найсмачнішим трунком, надзвичайним –
Молоком поїли на зорі.
Степе! Я пройшов твої науки.
Знаю, як доярка молода
По ночах свої болючі руки,
Мов невтишних немовлят, гойда.
Я приходив досвітком на ферму
З “вченою трактовкою” подій,
А вона на шлях на свій поверне,
А вона: – Візьми ти сам подій…
Що сказать? Тікаю від неслави.
Що сказати їй? Беру дою,
Спогадавши ще дитячі вправи, –
Мов найкращу лекцію даю.
І минулось, і пересміялись,
Труд змирав незгоду, перекір.
Що від того в дівчини зосталось?
В мене карб на серці до сих пір.
Степів чани, милі тавричанки!
Ваші дні у пшеницях стоять,
Там, де під Каховкою тачанки
Й досі в сиві скроні стугонять.
Не об’їдеш долю стороною…
Інгулець погойдує човни.
Золотом лежать переді мною
Дар’ївського поля качани.
Серед степу не об’їдеш саду
Й не забудеш пісню молодому,
Як збирались обласні наради
В Ново-Асканівському саду.
Вчитель і поет з Висок опілля,
Криворізьких сполохів сусід,
Не обійде, звісно, хлібом-сіллю
І хмільною чаркою в обід.
Він свої рядки читати стане,
Мов проріже землю череслом:
“До будинку тракторного стану
Нас, мов листя в закут, нанесло”.
Нанесло і рознесло вітрами
Наші дні, хвилини і літа.
Та мені витає над літами
Таврія, мов юність золота.
Причастився степового зілля
В днину зачаровану, ясну…
За Скадовськом, за Висок опіллям
Весняних вітрів не дожену.