ОБЖИНКИ
Як любить він цю пору осяйну!
Упоралась… пече, аж небу жарко.
Обжинки на далекому клину:
Вінки, і жарти, і святкова чарка…
Як любить він густий пшеничний дух,
І вечорами небеса безкраї,
І тихий спів смаглявих щебетух,
Що так, бува, щемливо душу крає.
Як любить він… Та вік не той уже…
Шпиняє молодість: – Ви з якої ери?
Чи бачили, як цей, новий, стриже?
Й не снилось вашому пенсіонеру…
Та все ж, коли комбайн зачахкотить,
А жнивне сонце вигулькне з-за гаю,
Гонець до нього з поля прилетить:
– Будь ласка, подивіться, шкутильгає…
І, як раніш, він вдосвіта встає.
І, як раніш, заводить мотоцикла.
Пшениця перед ним поклони б’є:
За сорок літ таки до нього звикла.
А вічний жайвір в’є свою струну,
Спадає день за червонясту хмарку.
Обжинки на далекому клину:
Там, звісно, жарти і святкова чарка.
Дівчата в ореолі колосків,
Як величаві степові богині,
Понасплітали золотих вінків
Комбайнерам, хмільним від праці нині.
І не шкода, що нині молодих,
А не його увінчують обжинки.
А щемний сум під серцем зразу стих,
Як заєць втік з останньої загінки.
Над степом місяць, ніби немовля.
Скінчили… Перестукіт мотоцикла.
Вже пізно… Роз ступають поля:
За сорок літ таки до нього звикли.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)