ДУМКА ПІСНІ-ПОЛОНЯНКИ
Бувала я усякою –
Від Марії, від Якова,
Із сльозою, із притопом,
То кригою, то окропом…
Тепер же я полонянка –
В зашморзі горлянка.
Та не здамся, не затихну,
Не зірвусь під дудку їхню…
Гонить мене рудим степом
Чорная година.
Скривавлена нагайкою
Шия лебедина.
Гонить мене біснуватий
В чужину прокляту.
Ще зготую, душогубе,
Я тобі розплату!
Іду – впаду,
Лечу – кричу
Степом за возами.
До щабель вірьовкою
Мене прив’язали.
А за мною –
Слід кривавий.
А за мною –
Слід плюгавий.
А за мною – сум.
А за мною – глум.
А за мною –
Плач матері.
А за мною –
Плач батечка…
Регочеться звір ікластий,
Не дає мені упасти,
Ой упасти, ще й припасти
До землі своєї,
Взяти сили в неї…
З джерельної криниченьки
Я води нап’юся
Та й над полем плюндрованим
Встану-підведуся.
Та й полину горлицею
Так, як змалку вчена,
Бо я ж – Пісня,
Бо я ж – Воїн,
Мати,
Наречена…
І прогримлю над світами
Спраглими устами:
Сини мої краснозорі,
Ви ж моє насіння,
Визволяйте!
Дослухайте
Моє голосіння!
В ненависних тих берлінах
Ніж на мене точать.
Не заріжуть! Не загину!
Я до тебе, Батьківщино,
Ще вернуся з ночі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)