ГОВОРИ, ЯШКО, ІЩЕ РОЗКАЗУЙ!
Як була після війни розруха,
дядько Білик взяв торбину: що ж,
поки що прощай, ріка Ревуха! –
та й подався із синком за Сож.
Взяв він хліба й солі на дорогу
(бо дорога довга і важка).
Добре, що з собою на підмогу
підхопив кмітливого Яшка.
Тесля там робив хліви, сараї,
поправляв на зиму реманент.
А Яшко, як це в майстрів буває,
щось тесав та подавав струмент.
Од хлоп’ят почув він про героїв,
про відвагу їхню на війні.
І незчувся, як слова засвоїв,
білоруську мову і пісні.
І за кілька місяців по тому
(непомітно літній час зрина)
повернулися вони додому,
заробили бульби і зерна.
І Яшко став дітям говорити
все, що чув за Сожем від хлоп’ят.
Обступають хлопця наші діти,
розглядають з голови до п’ят.
Полонить Яшко, чарує навіть
дзвінко-ніжним білоруським “дзє”.
Оголошує, чита напам’ять –
Янка Купала:
“А хто там ідзє?”
Білоруська мова – наче казка, –
вперше чують Таня, Коля, Гриць:
– Говори, Яшко!
– Ды калі ласка,
буду і чытаць і гаварыць…
І вони ізнов то біля хати,
то біля Ревухи бережка
сходяться гуртом, щоб розпитати,
щоб послухать Білика Яшка.
Де Яшко з’являється – одразу
неодмінний хвостик дітвори:
– Говори, Яшко, іще розказуй!
– Говори, будь ласка, говори!