“Індія починається з того, що сняться…”
Індія починається з того, що сняться
сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони –
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або гонг, або дзвін води,
або голос, який шепоче: “Устань і йди!”,
але ти не певен, чи серцем почув чи вухом.
Індія – це не зовсім півострів. Це материк,
що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник
не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
Що зірки на небі – це, власне, одна з вистав
у театрі Бога. І, видно, час не настав –
площину нам легше вважати кулею. Тілом.
Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.
Але ти, почувши різке й наказове “марш!”,
добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,
і вони в поході співають приблизно так,
як ангели в небі нічні херувимські концерти.
Площина – це пустелі й царства, хребти, міста,
над якими лишень атмосферна густа висота
в сім ворожих небес, – і яка з них розрада чи манна!
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
виноградною впертістю кручених, битих лоз
ти проб’єшся туди, де доречне слово “рахманна”.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)