І ГОРІВ ДРЕЗДЕН
Ще чую Цвінгер в морі серенад
І млосні пахощі троянд розквітлих;
Мости, як дуги, поклонились вряд,
Сплелися вежі – філіграни світлі.
Попід галуззям тих дерев струнких,
Із листям, як китайські вахлярі,
По вулиці, де дощові струмки,
Ми бігли в школу, біг нам лиця грів.
Квітчасті сукні, голови в квітках,
І літо слало срібло-сивий мох,
А здалека, мов стьожечка тонка,
Сріблилась Ельба й кликала нас двох.
Ріс у саду густий, мов гай, жасмин,
Бузок турецький розсівав свій дим,
І сонце нам лило цілющий плин
На місто муз, на перелітний дім…
Курилися церкви свічками в гирло ночі,
(Нерон сказав би: “Золотом старим”);
Ти усмішку невинну, чорна ноче,
Взяла собі на спопелілий Рим.
О городе з ритмічного каміння!
Тасує доля таємничі дні,
І смерть, і демон топчуть без сумління
Святі картини, скорчені в огні.
Розпався, гейби мжичкою дрібною,
Наш молодечий, наш барвистий світ;
Хилився день сльозисто наді мною,
Розвіяв юність вахлярами з віт.
Вона минула спалахом камелій,
Порвала струни скрипці золотій;
– А ми пішли у світ, мов у новелі –
Зірок шукати в буревійні дні.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)