“Встав я, – ранній птах…”
І
Встав я, – ранній птах, –
Зелене диво лебедило, –
Ходило літо, вітер пах
М’яким зеленим дивом.
Встав я, – ранній сніг, –
Сміялись коні невисоко, –
Дивився радо ніжний світ
М’яким коневим оком.
Встав я, – сніго-птах, –
Ходило біле холодило, –
Тремтіло в річки по боках
Тонке зелене диво.
Дивно на піску
Лежали тіні легкобоко,
І ловко примерхи зі сну
Щось вишивали тонко.
Хвиля попід час
Своє водове ткала ткиво,
І обнімала юність нас –
М’яке зелене диво…
ІІ
Обнімає ніч зорю за плечі,
Синьо посміхається зоря…
Ти мені настояна на втечі,
Втеченько-утечо-течія…
Я не знаю, де ти спозаранку,
Гублять твої губи ще кого?..
Попрощались ніженьки по трапу,
І крило завмерло над крилом.
Бігли землі під твоїм обличчям,
І мої стояли у ногах!
Чи тебе, чи я себе ще кличу –
Лиш сльоза на сльозу набіга…
ІІІ
Ти так далеко, аж нема…
Холоне на столі вечеря.
І неба ниточка німа
Вже зачепилася за червень.
А там, дивись, дніпрова тонь
Піском на сніг перебіліє,
Старий, ще з юності, вогонь
Нову надію ледь нагріє.
Заплющить очі давнина,
Подивиться на себе.
Мовляв, нічого там нема,
Деінде, де-не-де-де.
Мовляв, була. Була – мана.
Була? Була. Не верне.
І неба ниточка німа
Вже поснувалася за червень.
ІV
Це свято печалі – моє. Не твоє.
Як я не хотів цього свята печалі!
Але воно вже заспівало своє,
І я вже не знаю, як жить мені далі.
Де глянеш – не глянь. Де іти – не ідеш.
Мовчиш – не говориш – а чути до слова…
Лиш літо синіє до білих одеж,
Та буде, та буде дорога сивова.
V
Не обніму я поля і води,
Не надивлюсь на білу в небі хмару, –
Я обніму передчуття біди
І обніму у серці твоїм рану.
Де вітру синьо-голубий огин
Весінню під горою сушить глину,
Не надивлюсь на погляд дорогий.
На св ою на нестомлену вітчизну.
1976
(1 votes, average: 5,00 out of 5)