“Ти уся, як у сяйві, ішла…”
Ти уся, як у сяйві, ішла…
Ти ішла під каштанними свічами…
І твоє запізніле освідчення:
– Я була в тебе в серці.
Була…
Як же чудно звучать ці слова –
Бути в серці. Неначе у домі,
Де всі речі давно вже відомі
І де кожна із них – не нова.
Де, здається й тобі вже самій,
Тільки вікна узимку зірчасті,
Де закоханість (боже ти мій!)
У давно у минулому часі.
…Як черемха в ту весну цвіла!
О, як солодко і дурманно
Пролунало далеке й туманне:
– Я була в тебе в серці.
Була…
Що ті знаєш про серце моє,
Коли сам я достоту не знаю
ні початку його ані краю…
Що ті знаєш про серце моє?
Тільки я відчуваю – уміє
Упізнати оманливу мить.
Тільки знаю, що часом радіє.
Тільки знаю, що часом болить.
І щодня мене кличе до звіту
За великі гріхи і малі,
І за сум і за радощі світу,
За чужі і за власні жалі.
А до тебе іти – як до місяця…
Ти прости мене, мріє, прости:
Може, в нім не залишилось місця
Для любові до тебе?
А ти
Так нежданно мене обняла.
Так сподівано розтривожила…
– Ти повір мені, милий, – не в кожному,
А в твоїм була серці.
Була!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)