“Угорі, де котрого разу хмари потовчені бігом… “
Угорі, де котрого разу хмари потовчені бігом…
Віщий птах умочив сизі крила в холодний туман;
І пощезли з очей ті світи, що не мали імення,
А лиш мали початок у мозкові хижих мавп.
О, бездонна пустеле, де кістки тих істот,
Що завмерли в обіймах висохлих рік назавжди?
Промине сотня років, а може, мільйон…
І ми також поволі кістками твоїми станем.
А тепера хапливо вбирають у розкіш ліси і моря
Наше житло, що стане чи стало тюрмою, труною
І, може,
Над печерою знову освітиться ніч вогнями
Й розповзеться благання до вічного живого Бога.
І між скелями часу… повернень, ривків і кола
Наша суть розіпнеться між трьох кутів,
І повернеться пісня гієнним болем,
Гортанне завиє в кривавій сльоті.
Й, може, знову зійде дух лісів з оберемком хмизу
І заскиглить скаженно, утупивши очі в місяць,
І впаде із небес віща птаха холодним тріском
На поснулі ліси, у чеканні нової віри.
І пошле із барлогу у небо далеке погляд
Чоловік в чорній шкірі, з-під чорних брів…
Й безіменні засяють, – засвітяться зорі,
Повернувшись на небо з пустельних країв
безвір’я…
(3 votes, average: 1,67 out of 5)